Привикне, кажуть, собака за возом бігти, то біжить і за саньми.
То так і я тепер пишу:
Папір тілько, чорнило
А перш!
Єй-богу, не брешу!
Згадаю що чи що набачу,
То так утну, що аж заплачу.
І ніби сам
Хоч на годину на Вкраїну,
На неї гляну, подивлюсь,
І, мов добро кому зроблю,
Так любо серце одпочине.
Якби сказать, що не люблю,
Що я Украйну
Або лукавих
За те, що я тепер
Єй-богу, братія,
І милосердому молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали;
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і
Кінець 1847,
Орська кріпость]
