Немає гірше, як в
Про волю згадувать.
А
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую.
Ти не здавалася
Такою
І прехорошою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі.
Доле!
Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….
І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману,
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за
Літа мої молодії,
І передо
Ніби море
Широкії
З вишневими
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене.
Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й
Веселії
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в
Танцюєте?
А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі
Людські душі?
Чи ще и
Дивуються
На стан гнучий?
Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Й защебечуть по
Доброму звичаю,
Може, й мене
Діточки згадають.
Може, яка і про
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не
Та й більше нічого.
А я, доленько, в
Помолюся
Друга половина 1848,
Косарал]
