Я сам-один заночував у полі:високий мур зростав на видноколі,поволі обгороджував мене;я тілом чув тяжіння неземне,тому й чіплявся за траву руками,під голову поклавши теплий камінь,що сонцем упивався цілий
І стежив за роїстими зірками,виймався мені голос із грудей.
Десь у байраці скімлила лисиця,і гнала холод споночіла птицяна мене шеперястими крильми,присмоктувалась п’явками липчиця,і твердь земну я відчував кістьми.
Зітхала піді мною, мов криниця,земля… і прагла мене вивергнуть з
Кліпкі зірки судомили повіки,щоб я не спав.
Заламувався лікоть,підводилося тіло, щоб злетіть,та голова дзвеніла, наче
Життя — ніби півстале, напівплинне,тяжіння відчувалось половинне:то вгору тіло прагло, бгалось внизі нурилось з безвічного в хвилинне,немовби угорі я був
Склепились непомітно так повіки,і вийшли з-під землі підземні ріки,і покотили тіло по землі,я вже не чув, як півень кукурікаві як пісок росився на
На шиї бовтавсь, ніби тронка, камінь,і я стискав скоцюрблими рукамидва кущики прив’ялої трави,а ніч котилась чорними валами —я чув її перехлюпи
Та світ раптово, мабуть, перекинувсь,бо вгору мене камінь поволік,і налягла уся земля на спину,та я не міг розплющити
Спускався я наосліп по драбині,навпомацки перебирав щаблі,тріщала шкіра, рвалися судини —я відривавсь поволі від
Та де ж зірки? — ні рисочки, ні зблиску,лише одна смоктюча
Душа ж бо чує, що межа вже близько:бо менша, що не крок, вага земна…***
