Широкий шлях.
На ньому садить вихорнавприсядки курного гопака.
Душа самоосвітлюється тихо,а лихо йде позаду
Степ розмикає замкнуте обличчя,і губи половиняться, мов
Недослідиме все твоє величчя,о Боже волі… Розпустив п’ястук —і котяться колеса по долоні,і низовик подмухує солоний,і мармурова возвелась колона,яку вінчає незнищенний крук.
Скрізь марева прозорі та видіння,на колісниці степом елін мчить.
Ген татарва, як чортове насіння,і хмари підпира важке проміння,і жайворине радісне бринінняозвучує цю неповторну
Для кого ти, о степе, розгортався,стругався рівно Богом, наче тік?
І чорноземом рідним углибався,і щедро товщав щільно що не рік.
З твоєї площини збігали води,і звуки розчинялись в німоті,і хвилями накочувались орди,немов йшов вибір: ні, не ті, не
Лиш до могил причалили осадчі,своїм життям вкорінювались в смерть.
Могили тут начинені маслаччямпо маківки, по чолопочки вщерть.
Димок кизячий ген заволохативсь,і обрій кучерявий
Землі цієї не перекиватиі не змотать на ободи
Степ підступав до стоп, і владно надив,і гордо розкорковував вузьке;це — площина опукла для заглади,яку не вломить й копито
І баба скіфська хилиться і грузне,куди й життя схиляється — на схід.
Ось Чортомлик, і зав’язався вузликна батогові, котрий міря світ.
Уже мережку срібну між рогамипавук в дорозі довгій
Не обігнати часу ні волами,ні хвильними вітрами в морі трав.
Все водностайнене, узгоджене, співмірне:біжать колеса з швидкістю землі,і очі ширшають далекі світозбірні,кров кружеляє з швидкістю
І бачиться, і чується недійсне,назустріч суне валкою юрба,крилує безтілесний птаховісник,примарне все — реальна лиш гарба.
Та не одна — за нею безліч суне,везуть вони могили свіжі в степ,і жалібно гудуть печальні струни:тут цар спочине, і земля зросте.
Цей степ святий — господня длань відкрита,з якої видно все заздалегідь:минувшина зґвалтована, розрита,змілівши, щезне у кінці
Тож наповіщо насипать могилуі в домовину вічну покладатьцю тлінну плоть і огирів стосилих,що й досі з підземелля ще іржать?
І наповіщо сходить опівночіпід саме небо на могилу ту?
І бачити майбутнє поторіччя,що золоту копає сліпоту?
Невже ж тоді не вичитав, провидцю,з ясних зірок будучину таку?..
Над шляхом
Чумакові сниться,що він лежить в садку у холодку?
В підшерстку трав гука перепелиця,і пахне дьогтем тепла ще мазниця,і кружляє дерев’яна шпицяна ще широкім степовім
Та на току господньому вже чути,ціпи молотять всі людські кістки,а з черепів, що й міддю не окуті,п’ють самогонку в тернах
Збудився він, бо напекло у тім’я,і вихопилась дрохва з-під коліс:перехрестивсь від клятого чортів’я,і вимовив:— Напевне,
Воли човпли, хвостами обганялись,
Товста могила сунула навстріч;там пращури ще безпробудно спалиі голови не скочувались з пліч.
Ще тих плугів байдужих не кували,що перегорнуть глибину
І зроджувалась пісня самочинно:тужбу в ній чути плачок та журців,тінь ковзає дрібненька жайворинаі завмира на звітреній
А голос розповитий лине далі,і застига прожилком його лет.
Він оспіває всі наші печалі,всі наші лихоліття наперед.
Співай, співай, жалібної, чумаче,допоки ще відкритий небокрай,допоки в грудях ще слова гарячі,безмежної, безчасної, співай!
Бо ж замість трав зросте ще будячиння,суха земля зведеться безпричинноколонами та безліччю стовпців,стирчатиме сухе соняшничиння,шнуром посунуть до могил старці.
Щоб облизати черепки холодні,і визбирати крихітки з трави;щоб, розкопавши вікову безодню,корону мертву зняти з
Ще ж вийду я у степ на шлях забутий,щоб видовбать солинку чи зерня.
Впаду на землю — голос давній чути,немов когось і досі
По обрії колеса
Пилюку збивши, пролетить машина,повітря скаламутивши до дна.
Могили стяті, все життя рівнинне,сумна картина і земля
По цій землі колись вже волочилипраматір нашу, і бринів аркан.
І, наче кіл, забитий у могилу,колись стояв тут гостроверхий хан.
Він оглядав з височини безсмертясвоє свавілля й послух
О Боже правий, длань твоя простертана несходиму ширину віків.
Солодить землю корінь валер’яни,могилу пропіка гіркий кумис.
Та-а… скоро степ роздряпають, як рану,не скоро ще, та ж станеться
Навіщо ж було баб отих тесатиі на круті могили волокти,якщо колись потягнуть їх на стратуз похилої земної висоти?
Навіщо ж було землю оцю слухать,копати студениці — криниці,освячувати миром,
Божим духом,і класти хрест на губи та корці?
З криниць підвівшись, колонадний порохотвердне в мармур і о с л і п н е степ,і виповзе на шлях безрідний коріньі до ступні чужої приросте.
Співай, співай протяжної, мандрівче,про вольну волю, золоте ярмо;шлях безкінечний у німі сторіччя,а слово ще просторе для думок.***
