Лебедине

Вже репались тугі плафони,

Налляті світлом, соком стель,

Застряло в горлі

Хрипіння, як драглі, густе.

В цей час подвоєні

В жаских потугах

Священний плід — і

Одна на одну, як

А язики — з усіх скалубин,

Бо помічали первогріх;

Лущились губи — падав сміх,

І німбами змикались зуби…— Іванку, сиплються суниці,

Лоскочуть солодко,

І білий лебідь з рукава

Яка червона голова!..

З якої він напивсь криниці,

Іва…

А я малюю.

На столі — крило, як віяло донизу.

Очі пропущені крізь призму,

І голова, і

Лиш пензлем підведу

Так в скипень в себе пада ртуть).

Я ж не покину на поталу,

Бо птицю лебедем зовуть.

І обскубуть.

Я піднімаю.

А зуби жевріють — диви!

Свічками коло голови.

Гей, зоре, зоре!

Якою з’явишся на світ?

Чи слід являтись, чи не слід

Мертворожденною на

Впадеш.

Хай буде так.

Лиш не різьбись в сузір’ї Лева,

Не вгвинчуйсь в небо металеве,

В тавро прокляте — Зодіак…— Іванку, чуєш лебедят,

Чи то зоря, а чи одміна,

Стань поруч, любий, на коліна.

І будем в Господа

Суцвіть і сутінків купелі,

І оселі для лебедят.

Невинна фарба червоніє,

Горить слізьми на полотні;

Так в земляній горить

Плодоспрямоване коріння.

Роздягають,

Роздирають,

Тихо руки потирають:

Помирає, помира… помаранчеві уста…— Ах, не так, не так, не

Язики, ніби брязцала,

Язики, мов ярлики,

До палітри прилипали,

До притомної руки.

Пензель б’є по голові,

Коли лебідь оживає,

Коли лебідь — геть в крові,

Ледь повіки піднімає.

Вгору, вниз і — навпаки,

Більше долу, ніж

Тягнуть, тягнуть

Крила й слово до мажору.

Зоре,

Звідки ти на полотні?

Сутінь шибку проломила,

І зостались на

Велетенські твої крила.

Не протислася уся

Жеврієш в зіницях птиці.

Язиків довкіл косяк,

Нашорошених, як глиця:— Ах, не та, не та, не так!..

Цокотіли соковито.

Слово бігло, мов мідяк,

Лунко пущений по плитах.— Чуєш, любий, лебідь сів,

Шию гне для поцілунку,

І для нашого

Підніма крило в росі.— Чуєш?— Чую…***