Коли помрем і заростем квітками,у споминах ще оживем не раз,аж поки поруч з нашими кісткамизаснуть усі, що пам’ятали нас.
І буде се вже наша смерть остання,наш порох вітер світом розжене;прийде весна, прийде пора кохання,а нас ніхто й ніколи не спімне.
Аж вийде раз колись дівча самотнєв полуднє ясне в тихий, сонний ліс —неждано серце защемить скорботне,і ясний світ померкне їй від сліз.
Се нас вона побачить і почує,мов сон і казку із старих часів;закриє очі й тяжко засумує,заслухавшись у тихий сон лісів.1898
