Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О господи, як то
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха,
Забирають за
І добро і лихо!
Забирають, не
Ніколи нічого!
І не благай, бо
Молитва за богом.
І четвертий рік
Тихенько, поволі,
І четверту
Книжечку в
Мережати,—
Кров’ю та
Моє горе на чужині,
Бо горе
Не розкажеться
Ніколи, ніколи,
Нігде на світі!
Нема
В далекій неволі!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нічого.
Нема навіть кругом
Великого бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того
Ось для чого
Жить на світі,
В неволі кайдани!
Може, ще я
На мою
Може, ще я
З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене
На всій Україні,
Та все-таки не ті люде,
Що на цій чужині!
Гуляв би я понад
По веселих
Та співав би свої думи,
Тихі, невеселі.
Дай дожити, подивитись,
О боже мій милий!
На лани тії
І тії могили!
А не даси, то
На мою
Мої сльози; бо я, боже!
Я за неї гину!
Може, мені на
Лежать легше буде,
Як іноді в
Згадувати будуть!
Донеси ж, мій боже милий!
Або хоч
Пошли в душу… бо нічого,
Нічого не
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене
На чужині,— і ці
Зо мною сховають!..
І мене на
Ніхто не згадає!
А може, тихо за
Мої мережані
І долетять
На Україну… і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце
Сльозами тихо упадуть!
І покиває головою,
І буде плакати зо мною,
І, може, господи,
В своїй молитві пом’яне!
Нехай як буде, так і буде.
Чи то плисти, чи то брести,
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать
Тихенько білії
Перша половина 1850,
Оренбург]
