Був день, що ні змісту йому, ані форми,зрівнялась з землею розбита платформа,і потяг розмивчатий парою жбухав,колеса гриміли об рейки над вухом.
На обшир дощу розбухало все тіло,і чути було, як у нього вганяливажкі вухналі, прибиваючи шпали.
Блукаючи плач, перебарвлений в біле,притулку шукав у вустах спорожнілих,і пахла, як завше, наївна жоржина,протиснувшись запахом в диму щілини.
І праглося покликом кликнути:— Мамо!
Що діється з нами?
З твоїми синами?
Квадратним став м’ячик,хоч плач — він не скаче!
Облизують глобус дві снасті собачі:рипить він,зіржавлений в довгій мандрівці,аж місце затерлося нашій домівці;та тичеться пучка в мальовані води:— Отут наше «дома», тут сонечко
Там сонях цвіте, як стільник — повен меду…
А глобус кружляє.
І важко те
І важко збагнуть, що гудуть «месершміти»,що ми не дорослі, а вже і не діти.***
