Як холодно в небесній висоті,і птахів перельоти золотінам кажуть шлях, аби і зір підносивсьі падав згодом із зимиу
Печальний ключ, затнувшися у леті,понизив погляд, бо і сам поник,метелками сухого очеретуз очей був зметений.
І тільки мідний крикстирчав оклично в небі благовіснім,і круто повернувся мій язик,аби сказать: — Що зриме, то не дійсне!
Бо десь не гасне ряхтяна звіздиця,і мати — десь, і ти, любове, — десь!
В лусці лискучій море, мабуть, сниться,і птахотіні, гинучі з
Бо там, в мені, в родовищі, в нічомузерно запідвіконне пророста,і мати зранку проклинає втому,знімаючи снядявого
Обід зготує, та не буде їсти,гостей глухих гукаючи
І день присяде, наче тісто в діжці,та вийде з порожнечі вся рідняі так обступить, так обсяде колом,що тісно стане і забракне слів;і скаже наймізинному: — Миколо!
Пряженю їж, з дороги ж —
Ще довго не вщухатиме розмова,собі відповідаючи за всіх,враз задріма, аби, збудившись знову,дивитися печально на
І ти, незрима, так в мені присутня,моя любове, як саме життя,що кожна згадка — спогад про майбутнє,а кожна мить — піщинка забуття…***
