Слідком за хмарами зарухались і гори,засіяні пташиними кістьми,і захитався глибочезний корінь —твердь схилитнулась і здригнулись
Камінчик випорснув із-під ноги зрадливо,і ти раптово втратив опертя,втичкались пучки в камінь, наче в гриву,а тіло прагло повного злиттяз масивом цим, що дихав пружно й спечно, —аж під грудьми вгиналося тепло, —камінчик падав, падав безкінечно —відлуння з стромовиння вгору
Які дрібні були ми — два уламки,відділені життям скупим від гір, —мов краєвиди, загнані у рамки,бо перспективу звужував нам зір.
Хоча нам страх розширював зіниці,та зір чіплявся вперто за граніт —згори і знизу дихала криниця,і захмілілий камінь, наче птиця,все падав, падав знизу — у
А ми з тобою важчі за каміння,тож надила донизу глибина,і під кутом прямим гріхопадіннябула до нас історія земна.
Навіщо ж нам ці сходження й вершини,чого ми прагнем?
Вгору що жене?
Якщо земля здригнеться і відкинеуламків два на лоно крем’яне?
Чого чіпляємось і рук не відпускаєм?
Хапаємось очима за вершок.
Під пучками вивітрюється камінь —порошить очі порох та пісок…***
