У Оглаві… Чи по
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш!
Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить сміху.
Од Борисполя недалеко,
А буде так, як Борисполь,
І досі ще стоїть
Рядок на вигоні тополь,
Неначе з Оглава
Ватагу вийшли виглядати.
Та й стали.
Буде вже давно
Отут, бувало, із-за
Вилась квасоля по тичині,
З оболонками
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите,
За тином, сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в його, знаєте,
На божій харчі за
Чиєсь байстря.
А може, й
Узяв собі старий
Чию сирітку за
Та й доглядає в затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий,
Та жінка вмерла), сина
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з
Собі зробитися ріднею;
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким,
А тілько сам собі
А жіночки… лихий їх знає!
Уже сміялися над ним!
Вони цю страву носом чують.. . . . . . . . . . . . . . . .
Сидить сотник на
Та думку гадає,
А Настуся по
Пташкою літає.
То посидить коло його,
Руку поцілує,
То усами
Сивими
Ну, звичайне, як
Пестує старого.
А старому не до того,
Іншого якогось,
Гріховного
Старе тіло просить!..
І пальцями старий
Настусині коси,
Мов дві гадини великі,
Докупи сплітає,
То розплете та круг
Тричі обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нічого не знає.
Мов кошеня на
З старим котом
Та одчепись,
Дивись лишень: коси,
Мов русалка,
А чому ти й
Ніколи не вплетеш
Оті, що тітка привезла?..
Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквітчала б барвінком
Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти
Того барвінку заквітчатись?
А коло тину! там
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій!
Не будеш дівувати!
А що ж, умру хіба?
Ба ні,
А снилось восени мені,
Тойді, як щепи ми
Як приймуться… мені приснилось,
Як приймуться, то
Ти вийдеш заміж.
Схаменись!!
І щепи ваші
І як барвінок
То я й барвінок позриваю.
А од весілля не втечеш!
Ба ні, втечу, та ще й
Плаче).
Со т н и
Дурна ти,
Насте, як я бачу,
І посміяться не
Хіба не бачиш, я жартую.
Піди лиш скрипку
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я
Добре,
І веселенька шасть у хату).
Ні, трохи треба підождать.
Воно б то так! та от що, брате:
Літа не ждуть! літа летять,
А думка проклята
До серця так і
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми вчистимо з тобою?
Е, ні! стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не
Та не заквітчаюсь.
Я зараз!
Іде недалечке, рве барвінок, квітчається і співає.
А сотник налагоджує скрипку.
Отже одна вже й увірвалась.
Стривай, і другу
Настуся(вертається заквітчана,
Якби мені крила,
Соколинії,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б, чорноброва,
За тихий Дунай».
Тим часом, як вона співає, у садочок входитьм о л о д и й х л о п е ц ь в солом’яному брилі, в короткому синьому жупанку, в зелених шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.
З тим днем, що сьогодня!
Боже помагай!
Тату! тату!
Петро!
Петро!
Із Києва прийшов!
А, видом вида ти, слихом слихати!
Чи по волі, чипо неволі?
По волі, тату, та ще й
Ов!
Богословом?!
Аж страшно!
Дурна, чого ти
Підходить до сина, хрестить його і цілує).
Боже тебе благослови, моя дитино!
Настусю! поведи його в покої та нагодуй, бо він ще,може, й не обідав.
Та таки й
Іде в світлицю з Настусею).
Сотник
І дарував же мені
Таке дитя, такого сина!
І богослов уже.
Причина,
Причина
Задумується).
Чого?
Чого я думаю?
У попи,
А як не схоче, то на Січ,
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату… От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи,
Настусю заповідь, щоб
Не довелось дяка наймать,
Як для покойної.
А знаю,
Без цього вже не
Отець Хома… Піти сказать,
А то
Іде в хату).__________________________Жить би, жить, хвалити бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні: самому
Себе одурити,
Оженитися
На такій дитині!
Схаменися, не женися:
І вона загине,
І сам сивим
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте
Повік проклинати,
Будеш плакать, і
Ті сльози
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе,
І діти, як квіти;
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у
Вийшли погуляти,
Удвох собі походжають,
Мов ті голуб’ята.
А старого нема дома,
То їм своя
Награтися.
Дивітеся:
Там коло
Стали собі та й
Одно на другого.
Отак ангели
Дивляться на бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
Чом же ти оце,
Настусю,
Справді не читаєш?
А хіба я школяр, чи що?
Не хочу, та й годі.
Хоч одну невеличку заповідь сьогодні вивчи, хотьп’яту.
І п’ятої, і шостої, ніякої не хочу.
То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!
Байдуже, нехай собі не вінчає.
А зо мною?
І з тобою нехай собі… Е, ні, нехай повінчає!..
Та читай же, а
А то що ти зробиш?
Поцілую, ось побачиш!
Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!
Петро (цілує її і
Оце тобі раз! оце тобі два!
А с о т н и к виглядає з-за тину і входить в хату, не давши знаку.
Настуся
Годі-бо вже, годі!
Незабаром батько прийде, требасправді читать.
А! тепер і читать!
Сотник (виходить з
Діти, годі вже вам учиться!
Чи не час обідать?
Петро і Настуся мовчки ідуть у хату.
Сотник
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина!
Ні,
Настусю,
Я коло тебе
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче!
А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе
Не так, як в бурсі!..
Помелом!
Щоб духу в хаті не було!
Великий світ наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде!
Добре, свату!
Які-то стали люде злі!..
А що-то діється у хаті?
Там знову, знать, мої
Читають… Треба розігнати._______________________Отакі батьки на світі,
Нащо вони дітям?
На наругу перед богом.
А шануйте, чтіте,
Поважайте його, діти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий!
Добре
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батьків,
То й не согрішають.
Настуся (вибігає заплакана з
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую!
Дивиться в хату).
Замірився!
Ух! який сердитий!
Та не вдарить… А я
У Київ з
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі
А відьма злякає?!
Ні, не зляка.
Загляда знову).
Сердешненький!
Книжечки
У торбину і бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!..
Увечері?..
За царину?..
Буду!
Ранше буду!
Ось на,
Кидає через тин цвіток).
Чуєш! дожидайся ж!
Виходить с о т н и к.
Настуся
Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю!
Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли
Мені байдуже.
А
Ще байдужіше,— він не мій.
А я вже заповіді
Усі до одної!
Усі?
Нехай хоч зараз
Отець Хома ваш голосний!
А повінчаємось в неділю?
Авжеж!
Так ми ще не говіли;
Як одговіємось — тойді.
Сотник (цілує
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!..
Танцює і
У
Уночі ходила.
Ходячи,
Намисто згубила».
Та годі вам уже з тим намистом.
Ішли б швидшедо отця Хоми та порадилися, от що!
Правда, правда, моя квіточко!
Побіжу ж я швидень-ко, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько тазаквітчайся.
Та не жди мене, бо бути має, що яостануся і на
Цілує її і йде).
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь.
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученькита й підем удвох собі аж у Київ.
Треба заквітчаться,може, в останній раз, бо він казав, що у Броваряхі
Квітчається і
Ой піду я не берегом-лугом,
Зустрінуся з несудженим другом.
Здоров, здоров, несуджений друже!
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися».
Оце нагадала яку!
Цур їй, яка погана!
Побіжу лишшвидше.
Оставайтеся здорові, мої високії тополі іхрещатий мій
Виходить).________________________Іде додому
П’яненький сотник, а
Собі, веселий,
Нехай і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!
А ми!..» Насилу вліз у
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не
Та сорома не наробить.
Уже й Достойно оддзвонили,
Уже додому люде
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника
Та розказали: так і так!
Перехрестився неборак,
Коня найкращого
І скаче в Київ.
В
Уже повінчана
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мій додому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не
І не пожалувавсь нікому.. . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . .
Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старість
І все занехаїть.
Отак тепер і з
З дурним моїм сталось:
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось,
Немає з ким поділити.
Довелось
Розкидати, розточити,
І добра
Не зробити ні на шеляг,
І притчею
Добрим людям, і
У холодній
Під кожухом, і
Хату
І вимести… по
Ходити, нудити,
Поки пугач над
В вікно не завиє,
А наймичка
Трупу не
Кожушиною старою,
А ключ од
Із-за пояса
Отаке-то
Із сотником оце сталось.
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на
Не осталося нічого,
Свині та
Уже бродять… А барвінок!
Барвінок хрещатий!
Притоптаний, коло
Засихає, в’яне!
А сам сотник у кожусі,
Одутлий, поганий,
Коло клуні походжає.
І стоги не вкриті,
І покої не мазані,
І сволок не митий,
І челяді нема дома,
Й худоби немає,
А наймичка задрипана,
Та й та
Старим паном… Так і треба:
Не розганяй діток,
Сивий дурню!
Недовго
На свій
П’яний сотник.
Ще
Літо коло світа,
А восени на
Сотника убито!
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи?
Байдуже кому питати.
Забрали й
Добрі люди, а
Гарно
У леваді.
І
Над ним не вкопали.
Аж жаль його: був багатий,
І рідня, і
Єсть у його, а
Хрест постановити.
Умер сотник, і
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло.
Тілько і остались,
Що тополі на вигоні
Стоять, мов
Вийшли з Оглава
З поля
Перша половина 1849,
Косарал]
