У Вільні, городі преславнім,
Оце случилося недавно,
Ще був тойді… От, як на те,
Не вбгаю в віршу цього
Тойді
Зробили з його лазарет,
А бакалярів
За те, що шапки не
У Острій брамі.
Дурня
По походу.
Отже назвать,
Єй-богу, я його не вмію,
Того студента,— що ж нам діять?
То синок був
Гордої графині.
І хороше, і багате,
І одна дитина,
І училось не паничем,
І шапку
В Острій брамі.
Добре було,
Та лихо спіткало!
Улюбилося, сердешне,
Було молодеє,
У жидівку
Та й думало з нею,
Щоб цього не знала мати,
Звичайне, побратись,
Бо не можна ради дати,
Що то за проклята!
Мов змальована
До самої
Перед вікном і
Заплакані очі,
Бо й вона таки любила;
І страх як любила!
Та на бульвар
І в школу
Усе з батьком, то й не
Було ради дати.
І банкір якийсь із Л ю б с ь к
Жидівочку сватав.
Що тут на світі робити?
Хоч іти
До З а к р е т у, не
Без жидівки
Студентові.
А жид
Ніби теє знає,
Дочку свою
В хаті замикає,
Як іде до лавок вранці,
І найма сторожу,
Стару Рухлю.
Ні, небоже,
Рухля не поможе.
Уже де вона на
Роман сей
З шовковою драбинкою
І Рухля не знала.
Може, сама догадалась.
Тілько
Та сплела й собі такую,
І вночі
До студента на улицю.
І де б утікати,
А вони — звичайне, діти
Любо
Коло воріт заходились.
А жид ізнадвору,
Мов скажений,
З сокирою!
Горе!
Горе тобі, стара мати.
Нема твого сина,
На улиці
Убита дитина,
Убитая жидовином.
Горе тобі, мати.
Жидівочка… де та
Взялася в дитяти?
Вихватила ту
І батькові в
Аж по обух вгородила.
Отаке-то
У тім місті преславному,
У тій Вільні сталось.
Дивувались довго люди,
Де вона сховалась,
Жидівочка та гадюча,
Що батька убила.
А вона вночі
В Вілії втопилась,
Бо найшли її в Закреті,
Там і поховали.
А графиня без дитини,
Сердешна, осталась;
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркізом якимсь голим,
Кажуть, одружилась.
Може, й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люди:
І вдовицю не забудуть,
І тую
Друга половина 1848,
Косарал]
