Не для людей, тієї слави,
Мережані та
Оці вірші віршую я.
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі,
Як я їх складаю,
З-за Дніпра мов
Слова прилітають.
І стеляться на папері,
Плачучи, сміючись,
Мов ті діти.
І
Одиноку
Убогую.
Любо мені.
Любо мені з ними.
Мов батькові
З дітками малими.
І радий я і веселий,
І бога благаю,
Щоб не приспав моїх
В далекому краю.
Нехай летять
Легенькії діти.
Та розкажуть, як то
Було їм на світі.
І в сім’ї веселій
Дітей привітають,
І сивою
Батько покиває.
Мати скаже: бодай
Діти не родились.
А дівчина подумає:
Я їх
Друга половина 1848,
Косарал]
