С.
Вже голос розповивсь і воленьку
Сягаючи тебе, стає мій клич відлунням.
Ой скільки голосів кричало моїм горлом:— Волі!
Хліба!
Мамо!
Просочувався шепіт: — О життя
Очима — Світовид і досі продивляє,здригається в мені, як Збруч перепливаю,полегшено зітха, коли іду від
І, звільнений вві сні, він бачить одночасноминуле, майбуття, потворне і
П’явки стежок повзуть на пагорби багаття,в розцямрених очах царюють бджоли сонця:солодка тиша захвату, п’янкий нектар мовчання:його надміру в горлі, аж хочеться весь світ
Але праворуч зуби холоду ошкірились на стріху —з них скрапуюча лють видовжує хижацтво,щоб прохромити мурзате дитинча під обстановкою…— Цур тобі!
Пек, морозе!
У білому дуплі зими так затишно, снописто,що і гіркий капіж, і дух солом’янийзнебарвлюють повіки і гасять
А голос крейдянийпо білому проводить риску — дзеркальну
Ти обернися сам у собі і очі пересунь лівобіч,здвой свої вуха,аби почути, як плач розхитує хреста
Щоб зором здвоєним промацать, мов рентгеном,горбочок кожені пращура знайти, що не зведе ніяк суглобіву кулакчи в жменю, щоб, щоб зачерпнуть з гладущикасипкого
Землі все товще… і вагота видовжує
Так-таки смішно відчувать безсилля і свою
Сміється череп сміхом затверділим…— Хто воскресить?
Хто стулить все докупи?
Якщо у крейдяних проміжках земля вклинилася?
О Світовиде!
Крізь мулові потруски, крізь глинув ніздряхкамінчик в роті хіба ж ти продихнеш?
Чи виречеш хоч слово?
У вухах глина… І лише пучками ти свідчишнебо: рік Волопаса, осіннє рівнодення та
Та що мені?
Дні однакові, змарновані, мовнаперед.
Літа — в ломбарді.
І я їх вже невикуплю ніколи, бо так зібгав квитанцію, щоз паперових ліній лиш вичитаю долюпаперову… та
Хтось з водоспаду сходів тебе покликує —і безіменне, слухняне вже єство за звичкоюще
О Світовиде, я розумію, чому ти скам’янив свійслух і наповічно засудомив
Бо послух — звичка, чуже привласнення таслугування
Глянь прямобіж: мчить хвилястий обрійз горбочка на горбок,земля сутулиться, хоч і плуги, і борони їїщоосені і щовесни рівняють, а горошина білаїї викочує, рябесенькі ж яєчка жайворинізгладжують і розминають грудочку кожну,а пастушки збивають пальцями узвишшякожне, аби побачить
Але, але земля
В якому часі це?
Якщо і він круглявий?..
Попереду вже стільки, як й
Пригадуючи, ти
О Світовиде, ти восьмиоким зором навсібічбачиш, кругло розумієш,ніде тобі розривів ані пауз — все замкнуте, сферичне.
Чи не тому ти весь — одна суцільність?
А мої ж суглоби — розтяті, подрібнені.
І треба рухом м’язівїх виправлять щомиті, бо все згинається: коліна до грудей,а лікті до живота… Рука ж стиска пашницю,у мушлях слуху —рідні імена… У ніздрях—дух
А зір покраянийлиш бачить сходи — вгору, де хтось долонямисобі вуста впотужнив, волаючи: — Гей,
Хіба ж меле?
О Світовиде, безіменне «я» ще вище бачить!
І сягає зором безодні
Павлом» я вчора був, але сьогодні інший,відмінніший Іванніший та
Що варта сила рук?
Стулити губи та розв’язатипритьмом язика,утнуть, розняти, пов’язати ланки, буй-туровіскрутивши рога,приторочити до очкура, як чару, чинахромивши на стрілу хребет осетровий,пустити з тятиви й нагодувати серце?
О Світовиде, губи ти зімкнув і круглозапечатав мову, мов надів каблучку.
О Світовиде, восьмигубим криком я проклинаюна весь світ:— А хай посохнуть руки!
Бо сила духу піднімає крила.
Всякуокремішність об’єднуєстремлінням.
О Сві-то-виде, видиме — не сутнє.
І камінь дише.
І Петром зоветься, і тулить свою головув долоні, і заповза запазуху, і нишкне, щоб раптом вдарить в грудиі потрощить суглоби.
Та, зрештою, ти кам’яний і сам.
І пам’ятьзав’язав, стягнув повітря, і восьминого тиутвердив землю, і, оповитий димом, зоришнавсібіч, щоб здичавілий камінь не заскочивзнагла; очі на чатах… меч щербатий.
А шолом —полив’яний,щоб не пристала ані роса солона, ні дощвощаний, ані мідяне
О
Черлень — праворуч, а ліворуч — жовто.
Прямоглядь — білизна сипуча, а позаду —
Та, обернувшись, все переінакшити і вигукнеш
Воля!», праворуч:
Хліба!», попереду:
А позапліччю:
А обернувшись, ти гуконеш те ж саме, алевідлуння поверне те, що сущо і найближче…— Ми-ру!!!
Світовиде, аби цілушкою замкнути
І увідхнути життя на широчінь чотиригруддя?***
