Ти — простір

В безкровному дзеркалі зір виявляє безглуздя:у посмішці губи зневажливу лінію гнуть,—невже ж є тобою ота заплощинна облуда,що в паузах серця на шкло видиха каламуть?

Шкляніє обличчя, вбираючи сонячні скалки,повітряна хвиля поволі морщинить чоло.

Скажи, чи довірливий світ даєтьсяусім на поталу,чи наші відбитки спотворює зморщене шкло?

Бач — простір скорочений:обрій підбивсь до підбрів’я,і жменя хаток під очима холоне, як сіль;і квапишся жити, життя проживаєш потрійно,і ловиш обличчям мачини утіх звідусіль.

Хоч очі заплющиш, але, наче дзеркало, шкіравбирає і верби, і мокрий горнець на тину,підошви лискучі, ввібравши обвітрений згірок,спинившись раптово, тлумлять струну голосну.

О леле, поглянь, на гладенькому склі виступаєкраплина червона, за нею вже інша

То простір, яким ти єси, виявляєрозірвану судину часу і сонячну мить.***