Здавен, було, марю: коли б мені сила,то я б у той храм таємничий вступила,де світять крізь пітьму науки дива,де людська не хилиться вділ голова,а гордо здіймається чоло думливе,знаття свого певне, і ясне, й щасливе,де ллється у душу величний спокій,немов легендарний цілющий напій.
Гадала: замкнуся у тиху кімнату,на скарби всесвітньої думки багату,сховаю в книжки всі чуття, мов у труни,замовкнуть у серці моєму всі струни,сама тільки думка, холодна, ясна,жива в мені буде, вона лиш одна.
Мій розум тоді розів’ється так вільноі буде зорити без гніву, а пильнона давні віки, на колишні події,на трупи світів, на померлі надії,на марища віри, на кості людей,на зародки звірів, ростин та ідей.
Все злучиться в цілість – природа і люди,що є, що минуло, що сталось, що буде,і рідне й чуже поєднається щільноі житиме в думці моїй нероздільно,затихнуть навік ворожнеча і болі,не буде діймати вже й ганьба неволі,усім моїм мукам настане кінець –і се буде пильної праці вінець.* *
Так марила… аж надійшла під браму –не храму, ні, а тільки огорожі,що там стоїть, неначе на сторожі,і заступа профанам вхід до храму.
Високий був у брамі тій поріг,його переступить не кожен міг.
Не перейшла і я, – жадібний зірпромкнувся тільки за поріг до двору,хотів пробігти по всьому просторуі потьмарився – то страшний був двір,між трупами світів, ідей, народіввились, як змії, звої хороводів.
Якісь чужі, незнані племеналюдей чи звірів виринали дикііз сутіні віків, страшні, великі,зникали з ними враз їх
Од їх лишились тільки дивні руни.
І затремтіли мого серця струни.
Колись так, може, й наша рідна мовазостанеться на загадку вікам. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .німим, холодним, дивним трупом слова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Стогнав він під напасницьким бичем,тиранам груди пробивав мечем,укупі з бранцями ридав він у полоні,пророкував у гордім Вавілоні,горів пожаром, в небо линув з димом,і ріс, і падав з Карфагеном, з Римом,і гартувався серед бучних чвар,від різновірних мучився примар,на міліон часток він поділився,і все ж він ні на йоту не змінився.
Коли стрічав гурти рабів німих,свій голос гучно подавав за них,і в їх гіркій, давно минулій долівсе бачив образ рідної неволі.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Насунула важка червона хмара,гула в ній громом братобійна чвара,вона покрила цілую країнуі повернула всю її в руїну.
Замерк мій дух, і серце заніміло,і слово з уст озватися не сміло,бо та країна – то була моя…
