Изсыпану же бывшу попелу, и ту абие преложися в соль.
Печерський
З лободи роблю хліб і лебедником звуся,обертаю і попіл мирянам на сіль,і до неба мій погляд обернений в скрусі,покликаю, всевишній, тебе звідусіль:— Ізласкався над нами, убогими духом і тілом:що та воля, вона неспроможна життя обійнять!..
Плоть стареча зібгалась, неначе капшук спорожнілий,і листки лободи мідяками у ній
Що ми зможем придбать за шажок, сю мізерну ніщоту,клоччя жмут, чи смолу, чи соломи рядно? —щоб бичка-третячка залатать і розвіять скорботу,потерушне нутро закропивши холодним вином.
Що ми можем?
А можем з стеблиноньки льонуна сто ліктів наткати собі полотнаі пустить в довжину крові нитку червону:довжина полотна — то життя довжина.
В білім сувертку днів, у тугому сувої,позлипавшись, вологі злились письмена,бо мечем, як пером, що зволожувавсь кров’ю,нотувались звитяги на шир полотна.
Поїдучий вогонь спопелив все до титли,і сувої дерев, розгорнувши, читав,і за вітром пустив, але пам’ять не витлив:позосталася нить у золі золота.
І листки лободи, що у зір залетіли,лютим вихором зірвані з чорних багать,кружеляючи тихо в спустошенім тілі,наче била у дзвонах, іржаво дзвенятьі чи збудять, чи ні княжі душі поснулі —калатайні листки в оболонках лунких —разом з попелом чорним в небесну півкулювідлітали нетлінні опуклі
Що ви сієте?
Чисте зерно на майбутнє?
Все, що сіється тлінним, в нетлінні
Не сховатись олжі у жоднісінькім скрутні —неухильне для всіх правосуддя
Святополче, візьми чорний попіл в долоні,свою кривду присип і роз’ятри вуста,щоб було, наче кров, кожне слово солонимі солодким, як правда свята.***
