— Пет-ре!
Іва-не!
Ма-рі-є!
По складах переносимо власні ймення на той бік,де іскри святкують свою нетривалість,блукаючий дим назустріч підводиться тихо,високе полум’я, високий дим, і ми високі.
Сягаємо один одного і рівність свою відчуваємоз березовим вітром,що носить пригорщу солов’їв і не знає,де їх
Рівна земля під ногами — видно за обрій.
Рівна дорога кінцями на обіч:підеш ліворуч — знайдеш відлуння,праворуч підеш — мовчазний камінь,але всюди-усюди знаки на твою присутність,бо всюди з тобою
І всюди крилом ти відділений від неба.— Еге-гей!
Змикаєш губи, і стільки в тобі тих слів, стількиненазваної радості,що пальцем виводиш її на глині, гострієм на камені,вогнем на бересті…— Гей! — І клич даленіє до крапки.— О-ой! — в стрілу розгортається вигук,а поміж тими крапками — стільки можливостей захвату,така вірогідність бути променем,що ділиш простір на «все» й «порожнечу»і швидше вигадуєш слово
Гасиш багаття, заповзаєш в спальникі думаєш наостанку,що треба перевірить перемет на світанку.***
