В устах тужливий спів, в руках чепіги плуга
Так бачу я його;
Нестаток, і тяжка робота, і
Зорали зморшками чоло.
Душею він дитя, хоч голову схилив,
Немов дідусь слабий,
Бо від колиски він в недолі
І в труді вік цілий.
Де плуг його пройде, залізо де
Землі плідної пласт,
Там незабаром лан хвилясте жито вкриє,
Свій плід землиця дасть.
Чому ж він зрібною сорочкою окритий,
Чому сіряк,
На нім, мов на старці, з пошарпаної свити?
Бо наймит він, слуга.
Слугою родиться, хоч вольним
Багатирі його;
В нужді безвихідній, погорді і
Сам хилиться в ярмо.
Щоб жити, він життя, і волю власну, й
За хліба кусник продає,
Хоч не кормить той хліб, і стать його
Не випрямить, і сил не додає.
Сумує німо він, з тужливим співом
Те поле, оре не собі,
А спів той – наче брат, що гонить з серця горе,
Змагатись не дає журбі.
А спів той – то роса, що в спеці
Напівзів’ялий цвіт;
А спів той – грім страшний, що ще лиш глухо грає,
Ще здалека гримить.
Та поки буря ще нагряне громовая,
Він хилиться, проводить в тузі дни,
І земельку святу, як матінку, кохає,
Як матінку сини.
Байдуже те йому, що для добра
Він піт кровавий ллє,
Байдуже те йому, що потом труду
Панам пановання дає.
Коб лиш земля, котру його рука справляла,
Зародила оп’ять,
Коби з трудів його на других хоч
Небесна благодать.
Той наймит – наш народ, що поту ллє
Над нивою чужою.
Все серцем молодий, думками все високий,
Хоч топтаний судьбою.
Своєї доленьки він довгі жде
Та ще надармо жде;
Руїни перебув, татарські
І панщини ярмо тверде.
Та в серці, хоч і як недолею прибитім,
Надія кращая жиє
Так часто під скали тяжезної
Нора холодна б’є.
Лиш в казці золотій, мов привид сну чудовий,
Він бачить доленьку
І тягне свій тягар, понурий і суровий,
Волочить день по дню.
В століттях нагніту його лиш
Любов до рідних нив;
Не раз дітей його тьма-тьменна погибала,
Та все він пережив.
З любвою тою він – мов велетень той давній,
Непоборимий син землі,
Що, хоч повалений, оп’ять міцний і
Вставав у боротьбі.
Байдуже, для кого, – співаючи, він
Плідний, широкий лан;
Байдуже, що він сам терпить нужду і горе,
А веселиться пан.
Ори, ори й співай, ти, велетню,
В недолі й тьми ярмо!
Пропаде пітьма й гніт, обпадуть з тебе пута,
І ярма всі ми порвемо!
Недаром ти в біді, пригноблений врагами,
Про силу духу все співав,
Недаром ти казок чарівними
Його побіду величав.
Він побідить, порве шкарлущі пересуду
І вольний, власний
Ти знов оратимеш – властивець свого труду,
І в власнім краї сам свій пан!10 октября 1876
