Весною 1887 року вийшла невеличка збірка моїх віршів під заголовком
З вершин і низин», в котрій, крім кількох десятків дрібних п’єс, ліричних і епічних, містилася також поема
Панські жарти».
Книжечка ся, ласкаво принята читаючою громадою Галичини і України, розійшлася досить швидко і вже від двох років вичерпана в книгарському торзі.
Довго я носився з думкою видати наново або сю збірку, або бодай
Панські жарти», коли отеє явилася можність видати в світ обширнішу збірку моїх віршів, в котру ввійшло би також усе те, що було в книжечці 1887 року.
Книжці тій я лишаю старий заголовок
З вершин і низин», хоч об’єм її, як усякий бачить, трохи не вчетверо більший від першого видання.
Може, під старим стягом не покине її й старе щастя.
Громадити в сій книжці все написане мною в віршованій формі за 20 літ моєї писательської праці не було в мене ні думки, ні охоти.
Багато з того, що за той час було мною надруковане, не варто тепер навіть читання, не то передруку.
Кождому, хто слідив за розвоєм галицько-руського письменства в тих 20 роках, ясно буде й без довгого викладу, що інакше й не могло бути з писаннями чоловіка, що увійшов на літературне поле молодим і невиробленим, а й опісля замість щирої поради і науки аж надто часто стрічав болючі удари, цинічні насміхи, а найчастіше тупий індиферентизм і грубе незнання.
Хіба трьох-чотирьох людей міг би я назвати, котрих приязнь і щире співділання помагали мені вироблювати мову і форму моїх поетичних складань, їх композицію і основні думки.
Думаю, що, наводячи тут імена В.
Коцовського і Ів.
Белея, хоч вчасті віддячусь їм за те, що вони зробили для мойого розвитку.
З моїх найдавніших віршів, друкованих в
Друзі», подаю тут тільки дві-три п’єски, більше як документи моїх тодішніх поглядів, ніж для їх літературної стійності.
Пропускаю зовсім збірочку
Балади і розкази», видану в р. 1876.
Пропускаю також два політичні памфлетики:
Дума про Маледикта Плосколоба» і
Дума про Наума Безумовича» – сей другий задля того, що по видрукуванні в
Молоті» був сконфіскований.
Натомість друкую тут уперве сатиричну поемку
Ботокуди», написану в коломийській тюрмі зимою 1880 р., та й з неї даю тільки виривки, переплітані прозовим рефератом з того, що, по-моєму, не стоїть тепер друкувати так, як тоді було написане.
І в інших частинах сеї збірки найдуть читачі чимало «фрагментів» та вривків.
Не хотілось мені зовсім викидати за пліт деяких розпочатих мною і недокінчених праць поетичних.
Мов бервена старої, розваленої хати, в котрій не одно пережилося і перетерпілося, ті вривки нагадують мені не одно таке, без чого й життя, може б, не життя було.
Звісно, з тих неподокінчуваних або набік відсунених поем, що лежать між моїми паперами, я подаю тут тільки те, за що хоч сяк-так можу взяти на себе одвіт перед своїм художницьким сумлінням, – решта нехай іде мишам на снідання.
Укладаючи матеріал для сеї книжки, я покинув думку про хронологічний порядок, зовсім непригожий в книжці так різномастного змісту, котрій, проте, хотілось мені придати яку-таку артистичну суцільність.
Та де тільки можна було, я під поодинокими віршами поклав дати, коли вони заховалися чи то в рукописі, чи в друку.
Не потребую й додавати, що, вибираючи свої давні вірші до отсеї збірки, я не вважав їх історично-літературними документами, котрі повинні друкуватися, не зміняючи «ніже титли, ніже тії коми».
Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову, котрої вироблення до ступня мови літературної за остатніх 20 літ все ж таки значно посунулось наперед, може, й не без моєї скромної підмоги.
Що в моїх давнішніх віршах мова не все чиста, се ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступні розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої народної мови, котре змалку ще було у мене сильно розвите.
На мені в міньятюрі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови.
Переглядаючи тепер ті віршовані листочки, між котрими так багато перед часом зів’ялого листя, почуваю разом і сум і радість.
Двадцять літ життя і праці – може, не так пильної, не так свідомої і суцільної, як би треба було, та все-таки, смію сказати, подиктованої щирим бажанням загального добра і поступу, щирою любвою до рідного народу і рідного краю… Не один широкий розмах наївної думки, не одна блискуча надія – а які скромні здобутки!
Та, з другого боку, потішає мене певність, що лід проламаний, що рух наш общенародний, так слабий, несмілий і несвідомий ще перед 20 літами, сьогодні став уже куди-куди не той.
Помиляємось не в одному і тут і там, шкутильгаємо і падемо інколи – ще й як погано падемо! – та все-таки сума наших сил більшіє, сума здобутого нами здорового і чистого зерна більшіє, сума доброго, братерського, теплого почуття по сей і по той бік більшіє.
І в тому радісному почутті я сміло говорю сам собі, що тих 20 літ, що пройшли між написанням сонета о Котляревськім а вірші про вандрівку Біди по Галицькій Русі, хоч і не дали мені того, про що я колись зеленим хлопцем марив, то все-таки ані для мене, ані для мойого рідного краю не пройшли марне.
Львів, дня 27 марта 1893
