Вибираюся в далеку подорож, і рож не дасть мені ніхто,й не бажаю ні від кого я нічого, й вже ніщо менене лякає, хоч у очі зазирає заздрісно ліхтарень сто,що в вокзалі білім сторожко глядять крізь жовтих шиб пенсне.
Над станційним гамором, мов абажур, наложений склепіння лук.
Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані,й кожна з них свій клунок має, й кожна з них несе життя свойого в’юк.
Зі собою тугу заберу свою та радість в чемодані.
Та не знаю, де поїду разом з сірою юрбою тих людей,де нас потяг завезе гойдаючи, немов малих дітей в колисці.
Срібні рейки-шпаги, вбиті в обрій; поїзд-кінь в ярмі залізних шлей.
Синя далеч хилиться над нами й сонце нам подасть на неба мисці.
А кондуктор, наче ніч, суворий прийде із повагою в купей каже нам оправдати до існування право та наш лет.
На банальних лицях пасажирів чудування навкруги тупе,я подам тоді йому своє без ляку серце як білет.
Кожний день до ланцюга мандрівки раз у раз нам додає по ланці,та дарма, дарма стараюся пізнати, де кінець йомуі коли, коли наш поїзд стане, до останньої доїде станціїта спокійно скриню неба з перемучених плечей здійму.
