Я маю дім, при домі сад,ліричні яблуні у ньому.
Мов свіже молоко — роса,розваги мед мені палкому.
Мов капелюх, квітчастий дах,і дім мальований, мов скриня.
Злодії ходять по садахкрізь перелази та вориння.
Обгородити треба конче,покласти мур з каміння й сну.
Росте в мойому саді сонце —похмільна квітка тютюну.
Виходжу в сад і юне серценезаспокоєне й невтишнеокрилюю зеленим скерцомрозспіваної тужно вишні.
Виходжу в сад, як сонце гаснеі вечір, мов струна, тремтить.
Життя звабливе і прекраснев одній хвилині пережить!
Виходжу в сад, слова зриваю,дерев натхненних щедру дань.
Ой, хлопче, хлопче, ти в одчаюкрасі нестямній в очі глянь!
Спалився вечір елегійний,зів’яв, мов пісня, спопелів.
Збирай у дзбан слова спокійні,свій молитовно юний спів!
Як ватра сонце догоріло,пожаром очі обпекло.
В горючому вінку несмілосхиляю радісне чоло.
Обвечоріло.
Обкурилось,мов сто кадильниць, ніч димить.
Кружалном сонце покотилосьназустріч місяцеві й тьмі.
Цвітучий дим, синява муть,ніч зорями на небі шиє.
Ти, хлопче, обережний будь,весна росою очі виїсть.
Знов пахне подув конвалійний,насичується медом кров.
Хоч крок відміряно спокійний,невтишне серце б’ється знов.
Господар саду — юний лірик —повільно йду під ночі спів.
Несу в долоні обважнілійкіш, повний спілих місяців.
Шумлять дерева елегійно.
Про що шумлять?— Кохання й сон.
Так вечора душні обіймивколишуть серце в свій полон.
Таємні тіні — квіти ночі,це душі білених дерев.
До місяця летіти хочуть,та вітер їх не забере.
О туго радісна й велика,слова стрільчасті в небеса!
Це місяць — молодий музиканастроює, мов скрипку, сад.
Нестримна мріє і химерна!
Прослався в безвість ночі шлях.
Ні, небо слів тих не поверне,і не поверне їх земля.
Дерев послухай!
Їхню сповідьу книгу ночі запиши!
Мов явір, що тінь власну ловить,схились до власної душі!
У книзі ночі срібні букви,натхненні сторінки шумлять.
Її не візьмете до рук ви,її до серця треба взять.
Мов зорі сплячі в глибині,осяяні недійсним сном,пробудяться слова на днідуші окриленої, івідповідає співом дно.
Відповідає співом явір,відповідає співом ніч,спиняється невтишний крок.
Натхненним циркулем уявинакреслиш коло рівних строф.
Хай серце сп’янене в цю митьокрилюється і горить,нехай злітають догори,нехай зриваються увишдумки схвильовані й крилаті!
О слово, що в устах тремтиш,невже ж мені тебе спиняти?
Я чую, як приходиш, чорна,п’янлива та болюча пісне,шукає змісту гостра форма,єдина, що мій жах помістить,і мою радість світляну,і всю знемоги глибину,і словом просто в серце тну,аж трисне кров, мов крик одчаю,з нестями й щастя умираю.
На дверях дому знак зловісний,на дверях дому — перстень пісні.
