Віси сам, як могу сказати всіх книг подобнаа, уне ми, і тобі полезнаа, еже от того божественаго и святого манастиря Печерськаго відеанаа и слишаннаа от многих мало сказати.
Писав дьячок Нестерец с Сокалья, міський син Лукьянов.
Печерський патерик, 1113)1.
Ніч смутку на стінах печерних намул полишилаі списаний аркуш дотла спопелила.
Дмухнув вітерець, лиш клапті стовпцем закружляли,зосталися літери, ніби відлиті з металу.
І дяк прочитав те, в що вилилась звечора
Любов неділима і руха тебе без керунку».
Рукою провів — літер зернини змішались,рядок був той самий, та іншим був зміст на
Людов небілима і рута бере бехкебунку».
Спотворений зміст, певно, був візерунком,бо літери гнулись в дугу, як магнітні опилки,тяглись до руки, до волі людської навиклі.
Слухняно ставали то вздовж, а то впоперек хутко,то бігли шнурочком вони за долонею прудко!
І раптом збагнув він сутність нетлінно-слухняну,коли зусебіч їх пильніше оглянув:між ними зіяли такі незглибимі зазори,що можна просунуть не лише каламар, але й
І все, що мережив, те згріб гарячково у жменю,відчув на вагу, що літери ті
Ходив і губив — що не крок — зерно по
І там, де ступав, земля стугонить і донині.2.
Аз же по достоанию, како візможу похвалити тя, і скверни уста имія и нечист язик?
Вологою насотувалась сутінь,лягала, ніби змочена в отруті,хустина на посинілі вуста,текла смолою в горло гіркота,і галос облягала
Безугла ніч, вологою набрякла,лічила з ринви падаючі крапліі м’язи спазмом зводила мені,аби засклити в траурнім вікні,де ні знаку про сонцемирні дні,ні скалки світла в чорній
Слова перебираючи барвисті,він шепотів: уста, листи, намисто,лілея біла, коло, колоски;і в кожнім слові схоплювались чистона спогадах очищені роки.
Рука на дотик відчувала звуки:гранчасті, круглі, гострі, наче шкло, —вони творили в темряві сполуки,яких в житті ніколи не було:намисто уст, лілея колобіла,гранчастий рот розплющених
Цієї ж миті внизувались стрілиу отвори розширених зіниць.
Та все ж із надрів пам’яті щомиті,пульсуючи, спливали імена,вуста мовчали, сутінню залиті,перехильцем допивши ніч до дна.3.
В бік ночі хилиться трава,і вітер душу порива,мов жухлий лист, як порошину,щоб в лійкувату порожнинуїї всотала круговерть,в безмовність, де владує
Та все ж, та все ж ти — двоєдиний,о літописцю невиспимий,при ночі цій, при світлій днині,при повнозвукій крапелині,що часом виповнена вщерть.
Рука з пером у ніч простертанад німотою, понад смертю,над чорним дзеркалом води,над муром ночі, що зіпертийна підмурівок зі слюди.
І слово, в десять сажень глибу,перед ченцем вже ставить вибір:окремість дня чи ніч злиття?
Та чи насправді несправдиметвоє жадання?..
Віхоть диму,мов з головешки —
Позолотившися вогнем,поглянеш — далеч несходимаі ти, що танеш день за днем.***
