«Та невже ніколи не забуду»

Та невже ніколи не

Ці шляхи, цю тирсу, широчінь,

Не заб’ю в собі зміюку люту,

Що хитренько про степи сичить?

Як орган в костьолі, на молитві,

Ці уперті спогади з

Знову кажуть:

Ти послухай, рід

Нас до тебе, зраднику, послав».

Що ти робиш?

Де ти забарився?

Чи забув, як явори

На тому хихлатому узліссі,

Відкіля розходяться поля?

Ми прийшли до тебе із оселі,

Де весною присмерк, мов мара,

Де за клунею в синяві

Молодик химерний умирав.

За весною — червень, липень,

На озерах, на пустелі

Пам’ятаєш, як дзвонили

Про хрусталь надуманих медуз?

А цю осінь, в злоті,

Та невже ти враз її забув?

Що ти краще десь найшов на

За осінню далечінь в степу?

За вітрами падають сніжинки,

І на стріхах білий сніг лежить.

Всюди тиша.

Лиш собаки

На церковній заливаються межі.