5 min read
Слушать

5 Піцундський меридіан

1.

Малиновий лікер і сутінь

І є лише «тепер» на всю світобудову.

Є ти, та є пісок, та хвиля крутогнута,малиновий ковток — і все, усе

В легенях зберегти б той солод муки й болю,спинить життєвий триб й не жити вже

Бо далі, далі — нуд, а дні, як припиначки,бо там — жаждивий ґрунт, бо там лиш жар гарячки.

Бо там… Навіщо нам в ту шпарку

Весь солод — пополам: життя ж лише

Поча… печа… прича… О чаєчко-кричайко!

Оточує нас час, неначе обичайка,викруглюють вуста і скрик, і вінця склянки,довкола — круглота, всередині —

І хлюпіт звідусіль, і слух гне хвиля круто,виходить з тіла хміль, із горла —

Та ще б один ковток — хай смертю біль

Зариємо в пісок взуття своє і одяг.

Нагі ми, світе, глянь… нагі і многогрішні,зрива всевладна длань з нас сповиття

Суровий вирок твій, та справедлива воля,солодкий цей напій, гірким-гірка недоля:жить в часі, а за ним лиш зберігати спогаді про рожевий дим, і про… Але про кого?…2.

Від голосу відлуння залишилось,від тіла у западині —

На дні раптово тінь заворушиласьі — мов дитина — руки простягла.

І нагадала давнє, перебуле:пливучу греблю, теплий верболіз, —і вихиталось, наче лин з намулу,обличчя й очі, повні чорних

І пам’ять ніби збільшила всі риси:кирпатий ніс і випукле чоло,і губи, як покривджені, обвисли,одна брова… а вії не

Чиє воно, печально-безіменне,чиє воно, примулене на дні?

Чому воно обернене до мене?

Вуста німі, а очі —

Хиталася на нитці порошина,і тріскалось обличчя, мов

Тінь простягає руки, як дитина,благаючи, щоб я її забрав.3.

Е

Н

Постаршав я на день, а зменшився на тебе;утоми додалось, і зменшилось снаги.

Пускаю погляд свій байдуже за крайнебо,немов зійшлись мої життєві береги.

І ні струмка на дні — потріскана муляка,і ряскою луска, і жабуриння

Розтер у пучках мул, і порохом заплакав,і викресав вогонь з-під нігтів на той трут.

І мотузяний дим гойднувсь над головою,та усмішку твою побачив я сумну:верталась ти назад високою водою,я нурився ізнов у повінь крижану.

Перед очима йшла у мерехтінні ряска,хиталась жовта твань і снулі

І я хотів гукнуть: — Не йди, не йди, будь ласка! —та губи затягнув шовковий шар луски.

Угору піднялась лушпайкою копійка,і срібний дзвін слідком поплив… подаленів,і ллялась ніч у очі, неначе в лійку,і осідав намул у грудях в глибині…4.

Губами втану, пучками впечусяв пітьму сліпучу, в гріхоту святу,розпорошуся шепотом у вусі,перекруглію в краплю золоту.

Отак би й закипів, наче живицяв сосновій дошці, в тесаній труні, —як тисне стеля, і мені не спиться,бо так тебе багато у мені,що я виходжу аж за власні межі —бо неспроможен всю тебе вмістить,і язики нестерпної пожежізнялись у грудях, і душа

І не збагнувши усього безглуздя,я лестощами тішу давній слух.

А ти в свідомість, мов сокира, вгрузла,і мою пам’ять розщепив обух.

Я холод чую, і підступність долі,що так приймає радісно метал —єство моє давно перехололо,ізвузилась до дощок самота.

Так звузилась, що вже й мене немає,і теше маятник: — Це ти!

Це ти!

Це ти!..

В мені одна — безпам’ятна, безкрая, —хоч іскрою, благою, засвітись…5.

Й

Все зміщено — і простір цей, і час,усе перефарбовано блакиттю:за себе проживаю я ще раз,із холодів крохмальних розповитий.

Посутенілий пролітає ключ,немов ляга на очі павутина,і обрійний на голові обручпечально дзеленкоче безпричинно,так, ніби пам’ять стримує сипку,крізь отвір цей просилюючи тіло,і виступа на обрійнім вінкугірка присутність — сіль

Ловлю повітря — в жменях камінці,ловлю повітря, та пісок в

І пух кульбаби у губах зацвів,і погляд бризкав полум’ям зеленим.

Цим часозміщенням ошукую себе,утіху кличу, прагнучи омани,і піднімаю очі до небес,аби тебе нагледіть,

Усе переінакшилось давно,і спогад, ніби дерен на могилі.

І простір весь всотався у вікно,і сіль крізь сутінь густо

І я тебе угледів — Боже мій! —у закутку, мов яблуко торішнє,та видихався солод всіх надійі дов’явало тіло

Рука тремтіла — цукор розсипавсь,у пучки вже не пікся чай гарячий,і сіллю виступав на скронях час,і сіль хтось сипав у вікно

І ти в мені відлуннячком гіркимна мить засолодилась,

О світку лю!.. люби нас, не покинь,хоч кожен день — то соляна могила…6.

В твоїх очах я скривлений та

Та чим я можу свідчить проти тих,хто, мов штиря, гнув на всі боки лютомене в тобі… Прости мені,

І моє ймення, гнуте язиками,зіржавіло — зігнулась ти й

Обценьки губ розклацались над нами…— Ой, відпустіть — душа ж уже

Зіржавівши, я випаду із тебе,уже іржа уїлась у кістки:це ти в мені знов приросла до ребер,рамено прикипіло до

Рвись, відхиляйся, кістка дерев’яна,і що той біль? — іржавиться, мов

Бо ти в мені — одна суцільна рана,іржа від тебе в мене на губах.

І в кожне око цілиться іржавоі непохибно катівний гвіздок,щоб вбить зіниці — полум’ям кривавимти витечеш із двох очниць-дірок…7.

Ой як повільно осідає сажаі моститься у кубищі вогонь —він, безсловесний, правду нам розкаже,ще й вичитає долю із долонь.

І кривда, наче виразка, присохне,і сум обляже, і заграє мідь;суботнім шляхом, чуєш, віз торохнув, —ти на торги недільні швидше їдь!

Доволі матимеш і виторгу, і зиску,а я ж лідзавську гіркоту доп’ю,і розгадаю пацху, як колиску,і вимовчу усю ганьбу

Так, я — жебрак, але зискую з неба,а за душею в мене — тільки

І прикипіла сажею ганеба,і не зішкрябать з серця чорноти.

Дивлюсь на шлях — дим виїдає очі,твоє обличчя тане, наче лід,сльоза світліє чистим непороччям,і круто солиться у ній весь білий

І буде довго-довго нам упомкуу плетеному товсто куреніі те вино, що при вогні прижовкло,і жовта мамалига в казані.

Все з відстані згадається, мов свято, —якщо не вийде із очей туман, —і кривди скрик, і сльози при багатті,і кашовар на ймення Аміран.***

0
0
23
Give Award

Павло Мовчан

Стихи Павло Мовчана. род. 15 июля 1939, Большая Ольшанка. Советский и украинский общественный деятель, журналист и политик; поэт, переводчик, сц…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+