«Ні ти не вмреш ти щастя поховаєш»

Ні, ти не вмреш, ти щастя поховаєшпід білим покривом несправджених надій,кришталі сліз над ним порозсипаєш,убрані в іскри любих, марних мрій;

І буде спати щастя, мов царівна,що на скляній горі знайшла труну,життя ж твоє, мов нитка, довга, рівна,протягнеться кудись удалину.

І часто ти безсонними ночамидо любої труни шукатимеш стежокі сльози литимеш старечими очами, –від них сріблом горітиме сніжок.

Коли ж, утомлена блуканням одиноким,на сніговій постелі ляжеш ти,щоб більш не встати, перед сном глибокимостанню мрію вгледиш:

Ось ітизібрався лицар молодий в дорогу,на гору ту скляну, де щастя спить,в душі несе і віру, і тривогу,пустеля перед ним, як жар, горить.

Холодні іскри – то роса для нього,біленький сніг – то пелюстки лілей,палкий мороз – пал сонця весняного,неясний винокол – привада для очей.

Він без дороги йде все цілиною,з усмішкою твої стежки мина,і бачиш ти, що він вже під горою,де спить твоя царівна чарівна.

Він на горі єдиним поцілункомрозбив труну і щастя оживив,отим єдиним, легким подарункомнавік царівну горду покорив,

І взяв її на руки, мов дитину,і весело у замок свій поніс,за ними йшла весна, і всю долинупокрив квіток весняних цілий ліс.

Квітки цвітуть, і золотом багряним,немов огнем, долина пойнялась,співає щастя над своїм коханим,і ні одна сльоза не пролилась.

А ти лежиш, і тіло одинокесмертельний сон і холод обійма,і мрія та про щастя ясноокеіде в туман, мов загадка німа…27.06.[1902]