Ніобея

Діти, діти мої, чи я ж вас навіки втеряла?

За що покарана я?

За те, що так гордо впевняласьна дітей моїх любих, на їх чарівную красуі на славний мій рід, що я з Прометея походжу?

Що ж, богине страшна, хіба діти мої, що ти вбила,не найкращі були серед людських і божих дітей?

Вбити їх ти могла, а сплямити красу не здолала,і, хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея –і милосердя для себе не буду я в тебе благати!

Хоч би й хтіла тепер ти мені милосердя подати,вже б не змогла, бо скінчилася влада твоя надо мною.

Ось я стою, мармурова, в камінних кайданах,тільки очі мої ллють потоки палющії сліз.

Сліз моїх зупинити не можеш ти, люта богине,бо й прометеївська гордість безсила була проти

Діти, діти мої!

Мов живими я бачу усіх вас,тільки постаті ваші в сльозах, мов проміння

Ти, найстарша моя, в білих шатах, велична і пишна,наче постать богині, була ти подібна до мене,тільки тепера ніхто б не пізнав, що я мати твоя.

Мармур оцей не такою мене одягає тепера,як була я тоді, коли поруч з тобою стояла.

Люба сестричка твоя, голубка, моя жалібниця,гірко б заплакала, вгледівши бідну матусю,впала б до третьої доні моєї у рідні обійми,тая ж одважна була, і розсудлива, й тихо-завзята,завжди готова усіх захистити одним своїм серцем,тим-то до неї горнулись мої всі малятка,сльози свої їй несли, вона ж дарувала їм усміх.

Любі мої!

Ви і в горі, і в радощах все були вкупі,наче троянди рожеві на кущику спільнім,а брати коло вас, наче гілля троянди колюче,всякому рану готові були заподіять,хто б зневажив сестричок.

Мій старший, найперший,він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед вітром,

Ох, чому і за віщо так марне загинула сила,що братам додавала одваги і певності в бою?

Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним та смутним,третій, молодший, мов плющ, його щільно руками обняв,а наймолодший – мій вогник, багаття мов найдорожче,як він востаннє спалахнув! вся батьківська кров обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!..

Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились,он вони між покрасами донь, між ляльками маляток,марні, зайві, хіба що на теє потрібні,щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові,якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину,а як вихор зненацька або землетрус мене скине,камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок розпорошить,то джерела гірські понесуть мене в море з риданням,потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною, –і не вмре моя туга, мій жаль не загине у

Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось,те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитисьдо грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці,і гарячая кров поборола б холодний сей мармур,і камінні сі руки, простягнені марне у безвість,знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка,і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі,знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала,та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі.

Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози…