Не надивитись, ані вжитись,не вкоренитись, ні вхопить,ні навпростець, ні полем битимпо перемірять, не пройти.
Таке ти, полечко життєве,така ти, доленько земна,що день по дневі, день по дневіп’ю безмір навхилки до дна.
І не нап’юсь, не погамуюсвоєї спраги і вогню,—піском повзу, стовпом вихрую,голкую серце на стерню.
Не перейду, не перебуду,не присмолюсь, не припаду,хоч розіб’ю об камінь груди,хрестом примерзну на льоду.
Та вилущить, як насінинуз стручка, і кине до рілліхолодний дух, лиха година,аби пізнав ще й глиб землі.***
