Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Хай вибачає той “пііт”,
Нема й часу
Чи я згубив, чи я знайшов,
Що лавреата обійшов.
Люблю красу,та брак часу!
Спішу,пишу,товаришу,
Як я прибув у Ромодан!
Яких я бачивгромадян!..
О, ромоданний шлях старий!
О,
Богом даний Краю мій!
Неначе хто Тебе
Був саме
Тридцять Третій”
Його писатимем в
Завждий з великих літер,
Бо так кричатиме в
Земля,
Вода і
Про рік “побєд”,про рік “завдань”,
Про рік колхозних раювань,
Про той, що вождь сказав:
Бо жити стало
Цей рік писатимемо
Завжди з великих літер,
Бо так про нього
Земля,
Водаі
На всі світи і времена!
І тільки лиш в
Його триматиме “страна”,
Рік славний
Тридцять Третій”,
Отой, що сяє, як
В усій епосі
О,
Богом даний Краю мій!
О, сад пісень,колиско мрій!..
Прибув Антон у “отчий дім”
До батьківської
Прибуть прибув, але
На хату зазіхати,
Бо що це “хата” в
Р?
У цім краю відносно все.
Одначе: розповідь ведім!
Так слухай, лавреате:
Прибув Антон у отчий дім
До батьківської
А тую хатуй пів села
Неначе берія взяла.
І берія та не мала,
Ой, не мала, видать, була,
Бо заросли биллям поля,
Бо запустіла вся земля,
Повимірали і двори,
І цілі села,й хутори,
Повимірало геть
Населенняцілих сільрад!
Колгоспи ж мерли
Із ланковими на чолі!
Немов виконували план,
Немов угноювали лан,
Організовано, мовляв!
У стилі директивнім!
У стилі ери соцзмагань!
У дусі колективнім!
Це, бач:поки Антон доліз,
Ускрізьрозцвів соціялізм!
Авжеж!
В усій країні
Соціялізм розцвів, як стій!
Щоби к свободі у
Навік пройшла оскома,
Послали “тато” із
Великого Наркома.
Щоб той “хохол” любити
Колхоз, як жінку вдома,
Послали “тато” із
Могутнього Наркома.
І звався Г о л о дтой нарком!
Проект оформив Совнарком.
І от — з косою й з
До діла взявся той Нарком.
По Україні, мов корсар,
З косою він корсарить,
Узявся
Всевладно комісарить:
Січе зблизька,січе
Як повелів “отець” з Кремля.
Позаростали
Сади і рідні
Пісень!!
Пісень ось про оце!!
Пісень, лауреати!!!
Як із косою й з
До діла приступив Нарком.
Хоч довго наш Антон і ліз,
Зате й приліз —в с о ц і я л і з м !
Прямісінько крізь мряку криз
Прямісіньков с о ц і я л і з м !
Попухлі люди на шляхах,
По вигонахі по хатах.
Жах матеріві плач
І рясно трупів і
Всіма забутих взагалі
Непохоронених в землі.
І на землі,і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону — ж и в
П а с л и с ь ,м о в в і в ц і ,л ю д и !!!
Ура, ура!
Яка ж пора!
Яка ж пора!!.
Ура!
Ура!
О, лавреате!
Цить!
Не диш!
О с ь м а т е р і ї д я т ь ш п о р и ш !
І ти, мій брате, цить, не диш!
О с
Д і т о ч к и ї д я т ь ш п о р и ш ! !
І ти, о, світе!
Цить!
Не диш!!!
Ц ел ю д и о с ьї д я т ьш п о р и ш !
Їдять шпориш,їдять
Це все герої, брате мій!
Труда герої й боротьби,
Це все колгоспники-раби!
Антон впізнати міг живих,
Його ж —уже ніхто не міг.
IVПозаростали
Сади і рідні
Пісень!
Пісень!!
П і с е н ь п р о ц е !!
П і с е н ь , л а у р е а т и !
Ось тут квилить
Так повелів “отець” з Кремля!
І там конає он
Так повелів “отець” з Кремля!
І накормить зась й
Бо так велів “отець” з Кремля!
Квиління те малят
Стоїть без відгуку й луни.
І тільки десь якийсь
Квиління те
Але ні Кесарь, ні
Маляток не рятує.
Ніхто не чує лемент той,
Ні Бог, ні Кесарь, ні
Ах, ах!
От кепський дипломат!
Ні Маркс, ні Вождь, ні Лавреат!!
Ніхто не чує лемент той
Ні Кармелюк,ані
Ні Кармелюк,ані
Рой,
Ні “лавреат”,ані “герой”
Ніхто не чує цих чудес!
І ллється синява з небес.
Не чує світ, —не бачить світ,
Осліп на цей “колхозний міт”.
Та як осліп!
Та як оглух!!.
Бо він ще з голоду не пух,
Бо не втрачав очей від сліз,
Бо пальці з голоду не гриз,
Бо не ходив при
Комунного Месії,
Не загибав він у
Холодної Росії,
І не втрачав очей від
І пальці з голоду не гриз!..
Та Бог із ним,із світом тим.
Хай Бог простить дітям малим!
Мені ж простить хай за сімох,
Що я злословлю всує,
Мовляв, “ні Кесарь, ані
Маляток не рятує”.
Це все від горя стільки слів,
Що не рятують
Ні Кармелюк,ані
Рой,
Ні “лавреат”, ані “герой”.
VЗгадав Антон ізнов не раз,
Як ті дядьки
Держава дбає не про нас”
В Інтернаціоналі”!
Тягнули так на сьомий
Поки не зникли всі“як
І на землі,і на траві,
І в хатах — мертві всюди.
А серед вигону —
Паслись, мов вівці, люди.
Паслися люди в шпориші,
І з діточками
Пісень про це, товариші!
Пісень, лауреати!!
Ті люди, мов овечок рій,
Щирицю їли і
Це так у сталінській
Мов вівці, паслись трударі!
Та ні!
В якій же ж і
Паслись, мов вівці, трударі!!
Та все вклякали без кінця,
Напевно славили “отця”.
А по шляхах повзали
Тривожні й неймовірні,
Що діточок десь
В такій от радісній
Дітей з’їдали матері!
Та ні,в якій же ж і
Дітей з’їдали матері!
Якраз як “квітнула”
У сяйві “сонечка” з Кремля!
Коли ревли, щоб знали ви,
Пісень “братерства”із Москви!
Якраз тоді,тоді
Коли Біда вже зник “як клас”,
Лиш залишивсь один листок,
Малий синок,такий
А інших в щастя вже впрягли,
До комунізму
Й щепили віспу, мов марксизм,
Ллючи червону піспу,
Пардон!
Це жалю пароксизм):
М а р к с и з м ,неначе віспу.
Якраз коли в “рабів
Отець” забрав
І над батьками й над
Вовки справляли
В якій же ж радісній
З вовками вили трударі!
Та ні,в якій же ж і
Так раювали трударі!
VIНикав Антон по всіх кутках,
Старів в журбі й риданні,
Який же й рай по цих
Став в тихім Ромодані!
Від роду вже —ані душі,
Лише сестра
Десь догоряє в
В колгоспі, край порога.
Сестра утретіх.
Все що є!
Та й та його не впізнає.
Лиш тужить по своїх синах,
Що розповзлисьпо
Никав Анон по цій землі
За деньстарів на роки!
Так дозрівав синок
Великої епохи.
За кожен день,за кожну
Старів на цілі роки!
А мов би ж він устиг
Епохи всі “уроки”.
А їх… Не бракувало
Тяжкихстрашних“уроків” тих.
Засвоїв їх.
І вивчив світ.
І мудрим став в п’ятнадцять літ.
Та — ба!
Виходить —все вотще,
Бо треба вчитисьщеіще!..
IIПо Україні мла і пар
Земля смертями марить,
То славний
Всевладно комісарить.
І стогін тих жахливих
Встає стовпами до небес,
Дітей замучених
Але —не чують небеса.
Та й що до цих “земельних”
Таким високим небесам!
Терпи, козак!
Бо, кажуть,
І глум, і власть — від Бога нам,
За всі гріхи,за всі
Преледащущого хахла!
Оцю, мовляв, хахлацьку
Якраз і треба так карать!
За що?
А Бог те зна святий,
Народ же цей не зна простий.
Але не нам стромлять
В такі високі небеса.
Нехай страждають ці старці,
Нехай вмірають діти ці,
Нехай конають трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,нехай
Отак і треба тим хахлам!
За що?
Та Бог же зна святий!
Нащо питати світ пустий.
Хай стогнуть всі ці
Хоча б… і за чужі
Бо ясно ж, що гріхів
Іще й нема,й не буде в
Але не нам стромлять
В такі холодні небеса.
Нехай конають ці старці,
Нехай страждають діти ці,
Нехай хриплять ці трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,нехай
Уздовж!
Навхрест!
І пополам!!.
Та ми не тикаєм
У ці прекрасні небеса,
Бо що з тих зимних емпірей,
Коли нема тепла в людей!
Ну, що від синявого тла,
Коли в людей нема тепла!……………………..
От, бачиш, — всі знання вотще!
Учитись требащеіще.
IIІ пухнуть, пухнуть трударі,
І мліють, мліють матері,
Отак на вигонах
Повзуть навколішках вони,
Устами льнуть к землі сирій
Їдять щирицю і
Хвала!
В якій же ж і
Їдять щирицю трударі!
В якій же й радісній
Їдять шпориш пролетарі!!
Та ні,в якій же ж і
Д і т е й з ’ ї д а ю т ь м а т е р і ! ! !
Й здається аж кричать
Усім отим “вождям страни”:
Осанна вам!
Осанна й їм!
Отим усім вождям моїм!
І
Затєйнікам” горлатим,
Орденоносним плазунам,
Так званим лавреатам,
Осанна їм, осанна їм,
Що я оцей пирій тут їм!
Осанна їм, осанна їм,
Що я шпориш задаром їм!!
Осанна їм!
Осанна
Отим усім вождям моїм,
Що я зійшла з ума
І вже своє дитя ось їм!!!
Осанна їм!
Осанна
Ой, де ж були, ой, де ж
Ви, братця сановиті,
Ой де були ви
І лаврами повиті
Ой, де ж були ви в тій
Як паслись рачки трударі?!
Були
Були в Москві
Лизали чобіть “татові”,
І по прямій, і по кривій
За лаври лавреатові.
Лизнеш сюди,лизнеш туди
І маєш орден на груді!
А те що ви шпориш їсте,
Неправда все, то все пусте!
Усе брехня від “а” до “зет”,
Бо не читаєте газет,
Бо не збагнули до
Вождяпро радісне життя.
Побільше вірь,поменше диш,
Тоді за хліб зійде й шпориш!
Побільш працюй,поменше мрій,
То стане салом і пирій!
От якби ти побув в Москві,
Полизькав чобіт “татові”,
То ти б узнавпочім
Медалі лавреатові.
А так — мовчи і не диши,
Парись задаром в шпориші!
Та не в простому (запиши!),
А в сталінськім,товариші!
На Україні мла і пар,
Земля смертями
Всесильний
Всевладно комісарить.
Втікали люди у міста,
Щоб жить хоч під мостами,
Та комісарські слуги й там
Орудують містами:
Колгоспних тих “рабів
Збирають геть,збирають всіх
Старих і купи дітвори
Та й геть везуть десь у яри,
Десь на глухі дороги,
Щоб не просили і крихот!
Щоб не змогли ізнов
До містпо їх,по ті к р и х т и.
Ось на такий тріюмф
Потрапив наш Антон Біда.
Від жаху хлопець очманів,
Геть зтуманівза кілька днів.
Замісто мрій,замість казок,
Замість ясного лану,
Замість ягнят,замість
Святого Ромодану,
Що снився так на чужині,
Страхіттяй бур’яни одні!
І стало страшно йому так,
Що й північ стала мила.
І в снах вже квітла тундра та,
Де батьківська могила……………………….
На скелі там шумить
Сумнаі одинока,
І тайну береже вона,
Що бачила звисока:
Останню батьківську печаль,
Молитву Матеріі жаль,
І жаль старенької, і жах,
Що умірати їй в
Отут би вмерти!
З цим селом!
З громадою отут разом!
А перед тим, — простіть прошу,
Хоча б поїсти
Й щириці рідної!..
Шумить вночі,шумить
І мріє серце вже
Буває і такий кур’йоз.
Куди ж втекти?
Куди іти?
В краї які?
В які світи?
Куди ж тепер від зла й біди?
Із мосту б кинувся, гляди,
Урвалась щоб життя
Тастав в пригоді Мустафа.
О, цей дивак!
Оцей хлопчак!
Оцей сміливець!
Цей босяк!
Щоб “вождь” Антона геть пустив,
Антона вінп е р е х р е с т и в.
Щоб далі йшла життя
На зло всім емведенкам,
Босяк і злодій
З Бідизробив взяв
Е н к а”.
Завжди сміхун,на все мастак,
Узяв картоплю і п’ятак,
Поворожив
І визволив Біду з біди.
Всього лиш тільки сприт
І —“дуракибольшевики”.
Не лепське місто та Уфа,
Алевеликий Мустафа!
З його
Свідоцтвом” в добрий
Антон і рушив на Донбас.
