Лежить
Поле в крові і в сльозах,
Потоптане, смертю розоране,
В бомбових кратерах і черепах,
В гільзах,
В ожугах,
В м’язах,
В
І навіть не крячуть ворони
Жахаються круки, минають здаля,
Шкіриться жаско, смердить земля.
Смердить і душить фосфором і тротилом,
Паленим м’ясом і
І вже не збагнеш тут, де ж було тіло?!
Де були очі?!
Де ж тут могили?!
Де м а т е р і, а де д і т и!?
В смерчах землі, в гекатомбах руїн,
В чорних роздзяплених
Від дітей, від дрібних, тільки пил
І не плаче мати, і не тужить дзвін,
І ніхто вже їх не збиратиме.
Не пригорне їх вітер — лиш сажа сама.
Брат брата не знайде, і сестер нема.
І дітям уже матерів не знайти.
І навіть не знати, де ж ставить хрести?
Піроксиліновий сморід і пил.
Мільйони мерців обійшлись без могил.
Розметані кості згниють без
Гей, ти ж,
Земля моя золота!
Перед ким, перед чим завинила єси?
І яких не кормила ще круків!?
Та і хто не знущався з твоєї краси?!
І яких бракувало ще Юдиних сил,
Щоб і кості дідівські піднесли з
Й
З костями онуків?!
Мовчить
Поле, мовчить
Поле,
Спалене хтивістю й зрадою Юдиною,
І лежать його діти — лежать
І ніхто не скаже ніколи-ніколи,
Що й вони, що й вони ж були люди.
Гей, і були люди — горді орли!
Тільки ж прості й не лукаві були.
О ви, що цей келих страшний піднесли,
Чи самі ж ви його пили?!
Не тужить дівчина, не плаче сестра,
І рук не ламає матуся стара,
Одплакали доста — не чути ніде.
Ні вітер не віє, ні крук не паде.
І пташка тужлива тікає
Гей, ти,
Земле моя!
За що ж!?
За те, що Ти дика була і плідна,
Ясна, як червона калина,
За те, що Ти сонцю близька і
І мила, як тая дівчина!
За те, що Ти в злиднях росла, а цвіла!
Що Волі вітчизною завжди була.
Грімлива, співливая Земле моя!
Хто ж розсудить!?
Який судія!?
Мовчить
Поле, жаске і руде.
А стрілка помалу іде та й
Хай іде.
Хай стікає жалоби мить.
Хай жахтить ця земля й мовчить.
Нехай неминучість присуд веде.
Хай стрілка до риски йде,
Аж поки не стане на грані отій,
Що стоїть Страшний Суд на ній,
Аж поки не крикне хтось в мряці
Жаске й невблаганне —
Схитнулись тумани, як фата-моргана.
Хтось уже кличе.
Десь уже
Вже вітер жалобу відбув, і встає,
І хмару несе, як знамено своє.
Вже вітер шумитиь і полин
Хтось там понурний, мов тінь, іде,
Ступає задумливий і
В кереї своїй бойовій.
І кінь десь, засідланий, кований вже,
Пряде одним вухом і тоскно ірже,
І оком кривавим у ніч
То не тінь — то страшна мара.
Встає від розритих могил і руїн,
Іде
Поле — проходить один.
Іде мовчазний і блідий, мов туман,
Г р і з н и й,с т р а ш н и й о т а м а н.
Іде отаман по руїнах, мов тінь.
Ступа на уламках усіх поколінь.
Над кратером чорним понуро стає.
Рукою затримує серце своє.
Торкає ногою три черепи він
І чорний,і жовтий,і білий
Прапрадід був,
І
Було
Поле, було
Поле!
Як буряне море, кипіло й гуло.
Були в нього діти, гей, були соколи!
І не було сили такої ніколи,
Щоб скорило, щоб їх знесло.
Три черепи повні сирої
Секунди біжать у їдучій імлі
Стрілка іде до своєї
Та ніщо не виповнює пустоти.
Марево блідне, хистке, як омана,
Фата-моргана, фата-моргана.
Вітер шумить.
І полин гуде.
І кінь
Та ніхто не йде!
Не чує ніхто і не бачить його,
Мов немає р о д у т о г о!
Мов немає вже гордих,лиш ниці й покірні
Нікчемні пророки, і брехуни,
Дрібненькі політики й говоруни,
І паралітики… — лише вони
Продані, зраджені і невірні.
Меч не тримається в їхній руці,
І переляк на лиці.
О, де Ти,
Мужній,
Простий і Великий
Благословенний на меч і бої!?!.
Вибухають воплем, вибухають криком, __Ждуть Тебе сироти твої, й каліки,
Й невідомщені малята твої!
Удар громами.
Смерчем прийди.
І поведи!
І
О, де Ти,
Грізний,
Страшний,
Непоборний!?
Як Бог,
Вогнеликий!
Як земля,
Чорний!
Меч Правосуддя!
Кара Господня!
Де ж Ти
М е с н и к у всенародний!?!
Безжалісний, і невблаганний,
І безрозсудний, і предковічний.
Із всіх жорстоких єдино правий!
Страшний,
Апокаліптичний!
Неповинная кров — клятьба Твоя.
Ти — єдиний з усіх Судія.
Тінь Твоя ходить.
Вітер
Іде по кістках він.
Стрілка доходить своєї межі).
Ходою тяжкою іде, мов чужий,
Вдивляється мовчки до серця свого,
Дивиться вглиб — і не бачить його,
В муках, в вогні обернулось в
К а м і н
Обсмалений і тяжкий.
Він виходить на дике бескиддя руїн.
Мов чорний орел, позирає один.
Вітер керею йому роздима…— Нема!..
Ще орлят
Ще лежать між розритих дідівських могил.
Ще ковтають глину, сльози і пил.
Ще їх не окрилив відчай і
Для страшносудних боїв.
Келих не повен.
Ще крапля паде.
Ще стрілка до риски своєї
Він пестить ефес і
Вам мало на світі сиріт і калік?!?
Гряде
М І Й!
Р І К!!
І свисне Він так, що туман впаде.
Застогне земля і загуде.
Задвигтить
Поле небачено ще.
І — лявіна потече,
Невблаганна.
Безодвічна.
Страшна.
Апокаліптична.
І приб’ють вони серце, мов стяг, на
І встануть каліки… І встануть
І кинуться юні… Мужні…
І сестри зґвалтовані, і
І дитя подаватиме кріс і
В цей святий, страшносудний
Прокотиться смерч.
Й не поможе ні
Боже мій!”,
І не врятує
Пробі” повалених
Гей, відміряно ж буде та й мірою гожою!
Загатяться кратери кістками ворожими,
Черепами грабіжників і дітовбивць.
Над головами ґвалтівників і
Довготерпеливі довершать С у д.
І розвіють пил.
І розвіють
І ляжуть самі на чужих
І вітер над ними, як щит,
Як Меч Правосуддя — ім’я Т в о є.
Лежатимуть так, щоб колись розвісти.
Лежатимуть всі.
І над всіми —
І серце Твоє.
І не візьме їх тлінь
В ім’я поколінь.
Пливтимуть світи мимо серця
Цвістиме чебрець.
І не буде того,
Хто б Тебе осудив за діла Твої,
Нема судії!
А якщо десь є — убий і його!
Щоб знав міру горя Твого.
Пливтимуть світи мимо серця Твого.
Густиме над маками соняшний гонг.
І густиме в віках Твоє ім’я
Єдиний, найбільший з усіх Судія!
Благословенний.
Могутній, як ниви і синь.
В с е р ц я х п о к о л і н ь!
Січень. 1944 р.
Тернопіль.
