Ольжич Олег – Незнаному воякові (уривок з редакції 1935 року)IЧитайте газети при тихім вікні,
Впивайтесь ясним каламутом.
І як не зірвуться ці лагідні дні,
Не крикнуть розпучливо-люто!
Читали, пряли недомріяні сни,
Солодку молошність туману.
Від року до року, з весни до весни,
Від рана чекали до рана.
Вели не в майбутнє, де бурі і грім,
В минувшину спогади всі ці.
О, будьте ви прокляті кодлом усім,
І ваші діла, і річниці!
XХолодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде тверда,
Як бронза, рубін і емалі.
Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і грона сочисті.
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці!
Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі-бо самому найвищих
Дано осягнути вершини.
VIДержаву не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди — на сталь перекуті в огні,
Це люди — як брили камінні.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кров’ю і волею зціпить в
Безвладний пісок міліонів.
XXО Націє, дужа і вічна, як Бог,
Не це покоління холопів,
Хто злото знеславить твоїх
При Корсуні і Конотопі?
О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару,
Хто, темний, не схилить поблідле
В сліпучому сяйві Базару?
Хто, мертвий, не стане у праведний
На путі, що славою бита,
У громі грядущих огненних побід,
Що ними ти вкриєш півсвіта?
IIРозкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря!
Одвіку земля не зазнала-бо
Такого безкрайого вітру.
Він віє, шалений, над стернями
Диханням навтримної
Від дальніх пікетів, вартових
Імперії двох суxодолів.
Він віє диханням солоним, як
П’янких океанових надрів,
Що їх Севастопіль навсе
Кільватерним ладом ескадри.
Над диким простором Карпати — Памір,
Дзвінка і сліпуча, як слава,
Напруженим луком на цоколі
Ясніє Залізна Держава.
