Вертаю у себе, як річка з розливу,прискоривши в руслі життя течію.
А був же широким… А був же й щасливим,коли відчував всю безмежність
Ніхто не спиняє мене, не гукає —ні ясен, ні шпиль, а ні ти на шпилі,лиш слово високе приховує каміньта чистий пісок закипа в джерелі.
Волочиться слідом за мною імення,мов пес шолудивий, слухняне, як
Позаду змикаються трави зелені —минуле всякає в джерельну
І ясен оцей донедавна був часом —стає піщаницею звітрений шпиль,а око кринички у вибалку згасло,і камінь розлущивсь, мов струк, без
Трива вороття, і струмок ледь сльозіє,і ледве відчутний у живчику пульс, —ти чуєш мене, полинова Маріє! —я скоро до тебе піском
Чи ясеном чистим, гранітом зернистим,скупою росою на стьожці
О жоно,
Маріє, гірка та пречиста,ти з вуст моїх швидше корону зірви!
Бо втримати важко мені твоє ймення,що з голосу вже переходить у час, —все менше мене зостається від мене,проте глибини так багато для нас…***
