Суничино терпка, жарка і недозріла,тверда моя рукаторкнулась твого тілаі зранила —
Як тепер кров замовить?
Невже ж занапастивдуші святу основу?..
Недосконалий я: зісподу росте вовна.
Я серце пощербив давно.
І плоть моя щертовна.
Привласнюю, беру, владую,
Та своїх зморщок не зітру і честі не сплямую.
Вже знати й на тобі мої давильні пучки:не змити тих карбів, не зняти з губ каблучки.
Бо в горлі — холод, сніг… не нігті,а крижинки,і всі мої слова сум-ні… а сміх, як
Ось лезо осоки,ось сироти на тілі,ось рана впоперек руки,і холод крана
Суничино, сховайсь в густій траві під листям,бо ниже, ниже голка-часягіддя, мов намисто.
Хоч колір відміни чи в землю западися —твій погляд вогнянийпече — ой не дивися!
Червоні ящірки біжать по грудях вгору,з розтятої руки дим скрапує прозоро.
І не привласнив я ні честі, ані
Суничник геть зів’яв —димить пеньок трухлявий.
І на зап’ястку — шрам, і пучки попіл горнуть.
А шкіра — мов кора, порепана, аж чорна.
Чого ж вона шука, ота рука вузлата?..
Спинися, почекай — а що ж ти,
Павле, втратив?***
