Крізь хмари проломи, крізь срібні прорізипросиливши крила, небесний вітрякповітря молов, і пахло залізом,бо землю захвачував промінь-гостряк!
І сипалось мливо потічками світла,коня притрусивши у лузі й траву,а ген, спорошивши тополю столітню,нагнуло, хоч вішай тугу
Мололось повітря, і сипалось мливосріблясте, сипкасте на скроні тобі,і ти, як зі снігу, як скупана в сивім,сивіла, і очі були голубі.
І хтось, учепившись в крило кругойдуче,підносивсь поволі угору до хмар.
Здригався від вітру весь простір скрипучий,мінилися борошна: з срібла на жар.
Кружляй, о кружляй, піднебесний вітряче,допоки не змелеш і світ на пісок:із глини вже міситься тісто гаряче,і сивий співає, співа
І ти підіймавсь на крилі вище себена кутому промені, срібнім крилі,і, в груди набравши холодного неба,летиш кілька літ сторчголов до землі.
Гуркоче каміння нещадно і грізно,і гостре крило вже ось-ось дожене,чим нижче, тим пахне гостріше залізом,бо стало залізним і лоно земне.***
