Вітай, дорога Україно моя!
Чи дужа ти, нене, здорова?
Пропали і воля, і сила твоя,а все ж ти й сьогодні чудова!
От гарно, що раз довелося менідо тебе навідатись, нене, — гей-гей!хоч не давнім свобідним шляхом,а з жовтим пашпортом в кишені!
Так нас розділили граничні стовпи,жандарми, солдати і варти,що вже українці не знають, хто ми,а ми про них відаєм з карти.
Як се нагадаю, то сльози течуть,та гріх проливати їх марно:най плачуть уже українські співці,вони то уміють
Та як же живеться,
Вкраїно, тобі?
Ні вітру від тебе, ні хвилі!
На турка збираєшся, може, іти,чи вже й говорити не в силі?
Прийми мене, мати: я рідний твій син,редактор з-над синього Прута;не бачив я досі тебе ані раз,писав про тяжкі твої пута.
Вся сила моя і вся слабість моя —сталеве перо і чорнило;списав я паперу вже скрині цілі,аж людям читати немило.
А все лиш про тебе,
Вкраїно моя,про тебе, заплакана мати;все думав, де взяти тобі хустинок,щоб мала чим сльози втирати.
Не плач, а радій, що не маєш ти щесвоїх редакторів з чорнилом,а то як списали б тебе ті пани,не вмитись тобі уже
Не плач,
Україно, і в горі-журбі,не плач над Дніпром і над Доном,бо ми як зачуєм твій плач, то й собіревем, як воли, за кордоном.1897
