До неба я очі підвів,зірчину-мачину набачив;промінчик, як волос, дзвенів,і звук лоскотався гарячий.
Вечірня печаль ув очахмінилась, мов небо, рожево.
І простір розлого звучавнад снігом, над полем сталевим.— Земличенько, земленько, зем…струмуєш у голосі, слові,кропились небесним вогнемрозломи твої
Викрешує іскру рискальз морозу, з холодної брили, —ховаю, ховаю печальу душу, під крила, під крила.
Занурююсь подихом вглиб,очима в’яжуся до зірки.
Не гасни, не зменшуйсь… коли бсвітлиночка та не прогіркла.
Бо тільки надія тримаі руха в життєвому
Немає світлинки — немаі просвітку в
Гори, моя зірко, гори,пронозь волосиною світлавсі чорні мої кольори,пронизуй і час аж до літа.
Не рвися, не рвися, не рвись,моя золота павутино,підноситься погляд увисьдо тебе, зірчино, кровино…***
