23 min read
Слушать

AVE MARIA

рям і протестантам,

Всім, хто родився рабом — і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборканим, і своїй бідній

Крик свого серця присвячую.

Е

Й

Й!

Прошу — не називай мене поетом, бо це мене жорстоко ображає.

Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців, до якої я не належав і не хочу належати.

Не іменуй мене поетом.

Бо слово  п о е т  скорочено стало визначати — хамелеон, проститутка, спекулянт, авантурник,

Не іменуй же мене поетом, друже мій.

Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі, я хочу бути тільки нею.

І сьогодні я цього найбільше хочу.

Ударившись об мур вифарбленої в красивий колір підлости і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік.

І тепер уже не знадить він мене і не вдарюся я об нього, бо це дуже боляче.

Проте я не шкодую — так мусіло бути.

Це наука.

Не іменуй же мене поетом, друже мій.

Прийми цей твір, як приймав ти його колись — три роки тому, — за одверту сповідь одвертої людини.

Тоді він тобі припав до серця.

Але тоді ти чув його тільки з уст моїх, сьогодні ж з нього я починаю свій похід по новій дорозі, обсипаній камінням.

Я на це остаточно зважився внаслідок об’єктивних і суб’єктивних причин, і якщо зломлю собі шию, то не буду дуже шкодувати.

Мокрий води не боїться.

Ти збентежений!

Так-так, це ж виходить за рямці твого розуміння.

Не турбуйся, це ж просто.

Ти кажеш:

Обминай те каміння, будь гнучким, будь липким, улесливим, запобігливим і, головне, будь покірним, — і ти будеш щасливий”.

Це кажеш ти, що маєш титул редактора, затишну кімнату і щороку по двічі їздиш на курорт.

Гаразд.

Ну, а я кажу:

Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ”.

Ти пізнаєш його на власній шкурі.

А пізнавши світ, ти пізнаєш себе і не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт і не буде того, хто б її зміг купити.

Бачиш, — це майже те ж саме.

Що?

Хтось там каже, що це “куца філософія”.

Не винен же я, друже мій, що в нього розум завдовжки лише від редакторського портфеля та до свого ліжка.

Пробував ходити по-твойому і як ходять інші, і не зумів.

Це гидко.

Це більше, ніж гидко.

А ще гидко, що такі та шукають сучка в оці твоєму.

О, скільки чванства,скільки бруду,скільки фальші… лицемір’я… шкурництва.

Гей, не іменуй же мене поетом, друже мій!     Прийми цю річ і знай, що лежало моє сумління в вашому портфелі, та не лежатиме вже там ніколи-ніколи, як і не замовкну я ніколи, доки ходжу на цій планеті.     1929 р.,

Київ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Какие ужасы кипят в

Для этих псов, что лижутпыл мой ярый,

Какие им пожары

Метаються, чтоб смертьискать во мне.

О женщина, вся в черном!... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Э.

Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І вся людськість хіба не єстьінфузорії(пожирай, пожирай себе вкраплі води)?

П.

В космічному

И, порепались губи,

Цілував лише вітер та

Я такий необтесаний, грубий,

І мій біль не за вас, не про вас.

Не про вас, що спокійні і

Не про вас, в кого сила — закон,

Що прийшли і, мов велетні древні,

Штурмом злота взяли рубікон,

Узяли і усілись на

Щоб судить непокірних

О віки!

Наші скарби мільйонні!

Наші ви!!!

До незнаних часів!”

Не за їх, що з крицевих

Заґнуздали, мов спрут,

Нарядили любов у опорки,

А культуру — у панцир війни.

Або тих он шляхетних, що

На героїв казковий шолом,

Золотаві вінки Афродіти,

А

Дні печаллю

І ганебне тавро на чоло.

Такі чисті, культурні і чисті:

Непокірних пускають в

І на брата, на братові

Шлють наклепи й десятки

Запродажних,за мілку монету,

За блискучі дзвінкі

Не про Вас я.

О, що Вам поети?

Такі мудрі, гуманні такі.

Я всього лиш, всього про Марію,

Я про тих, кого час заґнуздав,

Димом смирни в леґендах

І пожер Ваш голодний удав.

О Ви, люди — брати по плянеті,

О в’язниць і законів творці!

Ідеал Ваш — новенькі

І портфель в “худосочній” руці.

Ви боги.

Ви Владарі.

Кретини!

Хто сказав там, що радість — закон?!

Мабуть, той, що єдину

Зґвалтувавдля рублів,для корон.

А після у костьолі, у

Розпинався за брата свого,

Смертним боєм ламав свої

Я за нього в петлю і в

Так, я знаю, — я виріс між вами,

Так, я знаю, — бодай би не знать:

Ви за підлість ув’єте вінками,

За любов — ведете умірать.

Як пройдете за браму, в майбутнє?

Хто-бо там поручиться за вас?

Ви ж смієтесь, смієтесь на кутні,

Що проглинете радісний час.

Розікрадете радості в брата,

Обміняєте щирість на

Знов безсовісний буде

І в загоні, в повіях любов.

Тампіднімете серце мотором,

Зведете діафрагми очей;

Рабський мозок, невільний учора,

По шаблону дротів потече.

Ні, не встанем, не встанем з

Привітать Вас, “васали нові”!

Не для того літа

І любов потопили в крові.

Ось прийшли і пройшли

На кістках животієте Ви,

Такі ж сірі і жадні створіння,

Як в вихрастій моїй голові.

Так ідіть же в прийдешнє, незнане,

Свої скарби і досвід несіть,

І “незнане” —обернете в “знане”,

На шаги почеканете мить.

А як пройдете браму в майбутнє,

Не кажіть, що у вас були Ми.

То було, просто так…на розпутті,

Серед вічної вічно

Я всього лиш, всього про Марію,

Я про тих, кого час загнуздав,

Димом смирни в леґендах

Й

Ваш голодний удав.

Є

Р до мене в вікно,

Наче повія, забута

Ну, і куди я із болем моїм?

Кому?

Ну, кому розповім?

Стука… Ввіходить… Стає у кутку

Чорна у чорнім колючім вінку;

Слова не мовить, руки не

І ніде я не дінусь, ніколи, ніде.

Цей образ ще змалку, ще там — в давнині,

Дійсність жорстока пришила

І за людей,за їх правий

Тяжить, як камінь,довічний прокльон.

Тінню ввіходить, стає у кутку

Чорна, в смішнім кропив’янім

Стукає вітер і плаче в вікні

Тягне і сотає повість мені:. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

По рудих полях,

На сухій

Павутиння, як дим,

І скорбить

Летять журавлі

З нелюбої

Зірвались.

Гей летять туди,

Де немає сліз,

І курличуть —

З

Залишився сум,

В павутиння ввивсь,

Сірі стерні

Болем.

Стереже

Ах, оця верба!

Вартовий на

Замогильнім),

Виглядає дні,

Проважає дні,

Пропускає

Ну куди мчите?

Куди втечете?

Та візьміть і

До

Але де ж той

Золотий цвіте?..

Ой, немає його,

Немає…. . . . . . . . . . . . .

Ь її —

Голубова — звали.

Ти прости, читачу,прізвище просте,

В давнині зап’ятечорним запиналом,

Для людей мізерне,сіре і пусте.

Так.

Пусте.

В болотіспалене —

Десь давно байдужезтерла давнина.

Так зітре — замажепорохом

Сірі та нікчемній наші імена.

И минулий вік

Носій старої слави

Оджив своє й

Настав двадцятий вік,

І в нових днях

Корони і

Та звичаї

Стрів Дев’тсотий рік,

Ось тут на зломі

Стрічаєм “героїню”,

Оточену

Таких же героїнь;

Де клином збігся світ,

В Росії, здавна вільній,

На фабриці

Стрічаємо її.

А

Ь на варстат

Печаллю сходять

Щось руки — про своє,

А очі — про своє.

Золочений

Стрибнути в шибку

І золото своє на пелені снує.

На фабриці

Марією прозвали,

І табельщик рудий,

Проходячи, морга,

Бо то ж снага в

І губи, як коралі,

То ж волос вороний,

То ж брови, як

И

У табелі марудні,

Спиняється ось тут,

Де — Голубова М.

Спиняється нудний,

Рябий, як сірі будні,

Десь голову

Почеше олівцем.

А

Манька” — скніє день,

А потім як заллється:

В печаль навмисне сміх,

Мов стрічку, запліта.

У шумі

Бадьориться.

Здається,

Що хоче втрати

Одразу наверстать.

Я в

Там хутірець

У злиднях потонув,

Під тином задрімав.

У полі на

Десь принесли

Мужик байстря почув,

З досадою забрав.

З прокльонами, сяк-так,

Громадою

Узнала, що

І що таке — синці.

А п’яти літ,в

З слідами грубих

На смаглому лиці.

Е

Д тче казку

На сонячні будівлі,

Там оргії до

Полудою горять:

У пана жінка цвіт

Направо і наліво”;

Розпутна, як

Красива, як зоря.

Ь, мов щеня,

А там — старців

З сльозами їла хліб,

Що очі виїда.. . . . . . . . . . . . . . . . .

Де срібним гребнем

Розчесано могили,

Там золото

Розмикала біда.* *

Прости мені, читачу,

Що й я байстрят співаю,

Ба! —то ввійшло в закон,

Байстрята на землі.

Й тоді, як був Тарас,

Й ось сотня літ минає,

І пройде мілійон

Ридатимуть по їх.

Й плюватимуть на їх.

А виросте —

І на підстилку кинуть,

Прикрившись шиком

Модерних,і на сміх,

По-новому обуті,

Затопчуть в своїм

Біль муки та образ.* *

Ь на варстат,

Печаллю сходять

Щось руки про своє,

А очі про

Золочений

Стрибнути в шибку

І золото

На пелені

О матінко моя!

Коли б ти, мамо, знала,

Як я тебе

Як я тебе люблю.

Затоптане

Сльозами вимивала,

Чекаючи, жила,

На ласку на твою.

Ю

Пройшли

І канула в

Дитяча

Коли б хоч раз

Заплакану зірницю

Твоїх очей — уздріть,

Проклята і свята.

О ні, я не кляну!

Я знала ласку сонця,

Я знала ласку

І шепоти борів,

Я знала не

Та знать не довелося,

Чи хоч похожа

На ласку матерів”.* *

Голосять десь

То свищуть

І брат

О, ні!

То табельщик рябий.

Затисла серця

Чиясь холодна жменя:

На копійки, на

Ці

Ці раби.

А

Про чари, про кохання,

Підспівує з захватом,

З огнем і жалем цех.. . . . . . . . . . . . . . . . .

І голубі словав вінчальному

І втоми

Оскирене

А ще лице (о,

Безстидної розпусти;

Ти ж

Поки горить

Дайте пожить!”

Невидно, в хаос

Вторить хтось владний густо:. . . . . . . . .

Дайте пожить!”. . . . . . . . .

Да-айте

Д

Ю

Схиляються задушні,

І тисячі

В млу воском

В час пізній

Звідтіль спустілі

Повз варту

Десь молодість стрічать.* * *. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Е-ра!-ра!-ра!

Шахтьор босий, шахтьор голий…”. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Пітні лиця, сірий дим.

Звук гармошки, як віхоли,

В цім вертепі.

В душах

Тоже дим.

В

Дим.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Е-ра!-ра!-ра!..

Тіда-ріда, —

Судариня-бариня!... . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чом чорнява не танцюєш,

Ех-и, раз!ех-и, два!

Мене, хлопця, не цілуєш?... . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Іх-ха!

Хе-ха!

І ггі!!!

У нашого

Та не зовсім совість чиста,

Нашій Гандзі як (…),

Не очуняє й тепер.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Та ніхто й не-епри-го-рне…. . . . . . . . .

Ну, завили, гей, “довольно”.

Крой, гармошка, виручай!

Заработаєш на чай”.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ха-ха-ха!!!

Нам ні бога, ні гріха.* *

Ніч задухою

Пітні лиця, сірий

Навіть дзбобаний Порфило,

Що за сорок повалило,

Хоче бути молодим.

Д

М вечори

Анонси і реклама,

Над містом шум

І виблиски

Там богочоловік;

То ж Будда,

Й Христос —швейцари

В нових богів, богинь.

А й ковдра,

Й півтори віконця,

Бо в піввікні

Онуча замість

За двісті літ з

Сюди не вдерлось сонце.

Лиш по кутках щемить

Взялася цвіллю мла.

Манюнький

Під стелею

В суботній час в

Лампадка блискотить:

Марія за

Важкою головою,

За долю за

Схиляється на мить.

Р безсонних

Зігнув благеньке

І висотав думки

Розвішав на бильці.

Човнами час

Лиш там — злоті

На ввитім в

Скорботному лиці.

То образ…

Вколо

Стілець, ослін безногий;

На вішалці дрантя,

Завинуте у млу,

Та ось шукає долю,

Мов рзгубив дороги,

Гасає

По сірому столу.

У

І вечори,

Похилена над шитвом,

При кволім

До пізньої

Працює все Марія,

Вдень фабрикою спита,

Допалює свій

В осінні вечори.

І степові

Розсотує, як нитку,

На тінь кладе

З волошок і жоржин:

Про думи

Про місяця

Про гуси на

Та про незнаний крин.

В

Х — утома днів,

В губах — нерушна юність,

А брови й дві коси

Як шовкова

Вже й пізній час

На

Мабуть, всю

Скиває

На неспокійну тінь.

А потім: знову день,

Знов фабрика і будні,

Як патока,

І схожі, як один.

У шумі

Зрадливі і

Там люди і

І млявий тік годин.

Ь місяці.

Сніги зміняють води.

Хвилину тягне мить,

Години тягнуть дні.

І серце так болить,

І ниє тоскно врода,

Як муха

В розбитому вікні…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нащо ж вона

В розбитому вікні?

А

ГАIVВ

Й славний

Зустрілись на панелі;

Він щось її,

Адресу запитав.

Такий простий-простий,

У латаній

На грудях срібний

Царевого хреста.

Та блиск очей

І лагідна усмішка,

Рожевуватий

На смілому лиці;

Як давнішні пісні,

Застирана манишка,

А на

То ж

Мозолі на руці.

І

Над парками звисають.

І тулиться

Так близько до зорі,

І дивляться згори.

Як місто зацвітає,

Як млосно

Весінні лихтарі.

Завулками

Такі маленькі ночі.

В Марії втома

У відпустку пішла.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де кручі та шпилі,

Там молодість регоче,

Роняють верби

З зеленого

І”, — кажуть.

То

Сльозами сходить радість,

Що зорі у танку,

Що квіти,

Що весна,

Що радісна, як

В омріяному саді,

Марія у вінку,

Марія не одна.

Блакитні

Над парками звисають,

І тулиться

Так близько до зорі,

І дивляться згори,

Як юність зацвітає,

Як млосно

Весінні лихтарі.

І

О без

Побралися з Андрієм,

Бо вірили в

І вірили у

І з юного

В щасливої

Печалі гніт

І втома із очей.

Нехай не має

Ні батька, ні родини,

Нехай не має

Ні коней, ні волів,

Ну й що

Ба, він

Для неї важить

Найбільше від

Разом багатирів.

Я ожила,

Осяяна без сонця,

Любов’ю налилась,

Як груди молоком.

І часто-часто

У заткнуте

Дивилась:чи то ж “та”

Із фабрики трико?

Приходить ново

В колись нудній кімнаті)

Не вбачиш, як летить,

Хоч в злиднях, та в огні.

Оплакані не раз,

Тепер життям налляті,

Ті ночі, наче

На радіснім коні.

А

А щодень

Гудками владно кличе,

Щоб щастя

На прості копійки,

Де табельщик

На день підходить

Й снує навколо сіть,

Безсоромний такий.

Лише почне сіріть,

Зудить, зудить

І

Тупа і жадна твар.

І не втечеш

З нікчемними словами…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Міняє пари

Без жалю календар.

Е

Е

Й до пізньої

Її трима варстат,

Його державний млин.

І пусткою

Покинута хатина,

Лиш тче павук в

Сітину павутин.

Ь дні, як

Упали на

До трудної

Жалі серед зими.

Став гаснути вогонь.

І

Діждались

І радости

Змішалися з слізьми.

І

Ю

Зробилася Марія.

Не спала довгі ночі,

Де синова

То ж личко — як у

То ж брови — як у

За василькові

Дала ім’я — Василь.

Ну, скільки щастя й

І скільки ласки тої,

Коли у груди

Упнеться немовля!

Й коли Андрія

Із зміни жде нічної,

Марія, ніби з ним,

Із сином розмовля.

И в обох

Усе життя для

Є праця, є сім’я

І легше наче жить.

Знов степові

Та колискові линуть,

Ціловане

Укохано бринить.

І

М — жарт:

Машиною прибило!

Привезли

І

Забивсь, як на ножі.

Лише

Й киває на

Під образком

Та злякано дрижить.

І точиться життя,

І бореться зі смертю.

Та що не день — то гірш,

І кожен мент,як вік.

Ні смерть, ні

Не

Та час упертий,

І не вблагає плач,

І не злякає

Час тягне до

Андрій ледве живий

Розбитий і німий.

Д

Ю

Схиляються задушні,

І тисячі

В млу воском

Відчаєм сходять очі.

Варстат стоїть нерушно.

А руки, як прокляті,

Хоч знають — буде гнів.

Ось табельщик

Прийшов і став

Маріє!

Як кінчиш,

Зайди.

Велів

Як ось:гудок

Марія, д’дому рада,

В конторку до

Пустилася мерщій.

З

И

Із сином у

Син в грязних

Заходиться плачем,

А в батька хтось

Осівсь в бровах крилатих,

Й сльозинка чеерз

Задумано тече.

Й — то лише “понт”,

Там табельщик

І двері, як капкан,

Захлопнулись на ключ…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В велику шибку

Розкрив слинявий місяць:

Когось хтось спутав там,

Рве шмаття обіруч.. . . . . . . . . . . . . . . . . .

О,

Е

Н і месть?

І де знайду управу?

Нащо родилась я?

Отак й мене

Іде Марія десь,

Спіткається в

О, де той правий шлях?

Куди піду?

І приблудився

Голодний і обдертий;

Десь падали

Під тумбою у

О час нових чудес!

О пам’ятники… жертви!..

Чому Ви, сфінкси днів,

Великіі німі?!

Захід

Ось силует свободи.

Хрести церков стирчать

Пристанище калік…. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вернулася чуть світ.

А дома —склеп холодний,

Погашена

І мертвий чоловік.

А

А, зима…

Із фабрики прогнали.

Марія, як мара,

Печальна і блідна;

А тут ще, як з нудьги,

Шарманщики

Там, з сірого

Як на весь світ одна.

Ходила скілки днів,

Хоч би якась робота.

Попродала дрантя,

Стільці і шкарбани,

Лишилися

Рогожі.

За

З їх ласки)

По’дносила

Ь повз “кабак”;

Хтось

Ну й ніжки!

Ех, ніжки!..” — і з

Прицокне язиком,

І вивихнеться так,

Немов… немов у ліжку.

Спішила і

Втирала кулаком.

З гармошкою

Проходила орава;

Хтось вуса

Кхі!

Іггі чорнява!

Чи не вийде з твоєї…

Халлява?!”

Аж очі день, аж

Долонею закрив.

А

А

М

Шарманщики заграли.

У місті —

Вітрини…

Бульварами, мов кров,

Електрика, коралі,

Єдиний тнуть

Хай не вмре!”

Зависнути хіба?

Зависнути… о Боже!?

А син же, син!..

Коли

Не цей нещасний син?..

Знов тиждень, місяць,

Ішла найматись

Але ніхто й за хліб,

Але й на день один.

А В

Х,

Йшла пізньою порою,

Причепиться один,

Причепиться

І кличе йти за ним,

Зове кудись з собою.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За декілька годин

Хліб власний і легкий.

Ь на постіль

Відчаєм сходять

Ну й як?”

А син

І зсохлі груди

Ну й що ж… прийшла звідтіль

Туди й вернути хочуть?..

І

І піду!..”

І змучене

На личко сина клонить,

Простити просить матір;

На образок

Вмивається

Мовчиш, моя мадонно?

Тоді будеш карати!?.

Учися ж, сину мій,

А

К

А ніч — древня повія

І розплутала коси на сніг,

Вийшла в темінь марою

І побрів хтось…за нею…за ріг.

А

К

Е імла на

І почнеться парад ліхтарів,

Йдуть розносити честь під

І по чорних клозетах дворів.

Скілько їх!..

І прохриплі, і п’яні,

Різні віком, і різні в ціні,

Різних націй:і перші, й

Ах,

Ну

Нє

Щ

В осінні тумани,

Ніде стати і ніде

Причепились два смазчики п’яні,

Знов рішила додому вести.

Ліжко грязне: у плямах, у

Гість прищавий, роздігсь, покурив,

Навалився кнурем…аж

Пхнув ногою і матом покрив.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Три злотих кинув, харкнув і плюнув,

Підтягнувши брудні очкурі.

Взявсь другий…ще й подушку підсунув.

А вгорі…то мадонна вгорі!

О в хаті.

Лише

Мати ноги, побиті об

Син заплаканий груди

Перелапані сотнями

Сину мій!..

Спи, нещасна

Спи ж, прокляте!!.”

Накрилась платком,

Підвела бліді губи карміном,

А печаль чорних брів — сірником.

Знов під тумби.

А ніч, як зараза,

І п’янюча, як чорне вино,

В душу втислась, у серце пролазить,

Все життя отруїла давно.

Ь

А

І подругу зустріла:

У пивнушці впивались

Ну і що ж?.. і кому яке діло?

Хто скотився,тому все їдно”.

Страмне торжище звичкою стало,

Породивсь хоробливий вогонь.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ніч-зараза всю душу зсмоктала,

А туди пару грубих долонь.

И, як ногу болото,

Діти Бахуса, — п’явкою п’ють,

Задихаються в спазмах,

І цілують між ноги, й плюють.

Син прокинеться — дивиться…. . . . . . . . .

Скоти!!!”

Віддала у далекий “приют”.

У

М чаду

Вимивала слізьми копійки,

Щоб не видно позорищ, страждання,

Щоб не видно — з чиєї руки.

Купувала цукерки і книги

Посилала, як злодій, в приют,

Посилала… а жах, як вериги,

Що його… що його зацькують.…

У дитини десь мати “б…га”!

І приб’ють,щирим сміхом приб’ють.

Відкладала в ощадну скарбницю,

Щоб син її ріс — не конав,

Щоб розумний і сильний, мов з криці,

А про матір не чув і не

У безсоннім чаду

Вимивала слізьми копійки.

Щоб не видно позорищ,страждання,

Щоб не видно — з чиєї руки.

И літа, як лелеки,

Як чайки на болоті в туман.

Син десь в приймах далеко-далеко,

Син студент, сирота… між дворян.

Ані звісточки, жадного слова,

Ні півслова за скільки

Водинадцяте цвіт

Обліта на холодну росу.

Вже вона не Марія, а Мері

Короева шантану

Ерос”;

Закрутилась в шовках і лікері,

А шантан,як будинок той — первий,

В ніч полудою сходить до рос.

А

С”, як на медовий пряник,

Усе місто злетілось, вся знать:

Маклери,спекулянти,дворяни,

Давніх римлян нові могікани

Обдурити,купить — а пізнать.

В кабінетах, в глухих

Сходить соком гординя і жар,

Бо

Ерос” — це закон, бо у

Радість всіх — від дворців до кошар.

Бо Ерос — це закон!..

Бо любов’ю,

Млосним пахом жіночих грудей,

Чоловічою плоттю і

Спекульнеш,як нічим і ніде.

Я

Й розпутної

Голова у Марії — чавун,

І порожня, і широко

Фосфорять,ніби сон

Убачає, чи море

Розлилось в них жаги й пустоти,

Чи марою повстали й

На святиняххрести…і

А під боком полковницька пика:

На м’ясистому носі укус,

Із розкритого рота

Стьожка слини на сплутаний вус.

Тріпонулась Марія і

Припалила з свічі

На картину “майора —

Полилась позументова ряб.

І І

І, знов ночі і люди,

Немов чортове колесо, йдуть,

У лікері, у спазмах, в

А до світу гудки не гудуть,

Не гризуть хоробливо турботи.

Обійшов десь обніжками сон,

Тільки верне,так верне на рвоти,

Та жага десь,отрута,вогонь.

І кімната тепер не конура

Голубий-голубий будуар;

У кутку старі пальми в зажурі,

У вікно виє модний бульвар.

І

А пригадує юність:

Як байстрям волочила

Світ повій… кобелі — “королі”.

І як промінь святий через морок:

Син —манюнький,а мати —

І в вазон головою з докором,

Переповнена чадом

Ой, лю-лі-лю,

Дитино

Полетіли

У чужі края,

Покинули

Розпроклята я!

Ну не плач, не плач.. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Твоя мамка — шансонетка,

Ніч крізь ніч не спить.

Люди вивчили “меньєтку”,

Научили

І ридання, як дощ на дорогу,

Як болото — на камінь

На навоену жовту

Впала пудреним, мокрим лицем.

І,

К

Р, як шум

І”.

Всі спішать, щоб “пожить” до могил.

У Марії “коханців” капела

Р о з к у п и л и  утому і біль.

Давній блиск і краса(хоч і штучна,бо не вернеш минулих очей),

У шовках, серпантином окручена,

А жага,мов отрута тече.

Камінці… декольте…

Королева одвічних часів!

Ввита золотом втіхи

І оголенавсюди і всім.

І

І укрилися пилом.

Не болить і ніщо не пече.

Розкарячився розум

Перед диким розгулом ночей.

А

Ь літа, як лелеки.

Вася з Васі зробивсь

Васильком”,

У містах на чужині далекій

У дворянській сім’ї приймаком.

Білі лиця — що в княжого

І повадка — що в чистих

То — збалована щастям дитина”,

Мовляв двірник, старий Валер’ян.

Васильком — так красуня прозвала,

Інститутка — дочка буржуя,

Коли в кучерях брови

І в коханні роняла слова.

И улітку на хутір,

У степи.

Там васильки до

Клонять голову.

В шовковім

Синь

Ні утоми, ні

Повертали, як випаде сніг.

Я іспити

І одержать жаданий диплом,

Та Василь бере книжку не

І не хилить чола над столом.

Бо у пані — ні жодного сина,

Ані дочки.

А гроші, як маг.

Ну, навіщо згинать свою

І марати ваґони “бумаг”.

Гроші — маг (цей божок для хрещених):

Куплять щастя, обійдуть закон.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Восени маєш назву —

І пряму путьову за кордон.

Пан директор вже надто ласкавий:

Кілька сот — й первокласний

Васильок не корпить, не

І не клонить чола над столом.

К

Й і тросточка —

Пані сином названим зове,

Хоч у жилах там кров перебенді,

То не знають.

І на око

Накладає поважно лорнета,

І звідки узявсь?

Чисто князь.

Стан немов у корнета.

Не любити такого ніззя”.

Хоч своїх не судилось доп’ясти,

Не зуміла — в розпусті спливли,

Божа

Коханку до

Сину сучить.

Пливе на бали;

І у себе — на тиждень по

Собирається молоді

Син” не встиг ще й літа перелічить,

А у нього коханки аж дві.

Що одна — то Олена, купчиха,

Інститутка — дочка буржуя,

А друга — просто так, для потіхи,

Там жагуча,як срібло, жива.

Є шістнадцяте літо;

Не затьмарили скарги і жаль.

Але раз чимось спокій розбито,

Мов шаленим ударом ножа.

У речах трапив книги з “приюта”,

А у книгах…манюнький дукат.

Пішли вихором спогади

Це та скорбна і мила рука…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Часто:втома на скроні

І забіг би, коли б куди знав.

Образ давній такий, ще з колиски,

Ось з’явився і

Наступає п’ятою на

Біль загадки, не зводить очей.

І проходять неділі, не

Сон утоми безсонних ночей.

Я

И… чи, може, не мати?

Лиш на віях сльозина

Час зітер її махом крилатим,

Заступили все ласки

Ах, ці ласки не варті сльози.

Є!

Тепер пам’ятає:

Тож вона научила ридать,

Тож вона милувала без

А і де тебе, мамо, шукать?

Де ти, нене, якими

Розвело нас,пропала куди?

Коли світ не заріс реп’яхами,

То прийди… на весілля прийди!”

І шукає у синім безмежжю,

І хова таємницю в собі:

Хоч не тронуть за кінчик

Мовить слово…угледіть хоч би.

Наступає п’ятою на

Біль загадки, не зводить

І буває, що тиждень не

Сон утоми безсонних ночей.

Е

О.

До святої

Накривають в святвечір

Дві

Як з грюкотом в

Васильок,так, немов очманів.

І заперся у себе в кімнаті,

Божевільно швиряє

Дарма стукає названа

З переляком на жирнім лиці.

А…

Я?!

А, так —шансонетка?

Мати десь, ха-ха-ха:мати — б….ь!

Цілувла губами й

Прокляття!

Сто тисяч проклять!!!

Нумо, син проститутки — “учений”!

Як красиво,

Ах, як

Бодай змалку, ще змалку, нікчема,

Побачить!

Побачить лише

Оці пальці…”

І впав на килими,

До ікон нігті скрючених лап.

І дрижить, немов привид, між

У

Тінь чийогось

У… твою б нафарбовану пику,

Підла суко… (тут матерний крик)!”

І поник, як мудрець, старий фікус,

Головою на лутку поник.

Відчинилися двері

Увійшла наречена, як сон,

Розтривожена

Чо, милий,

Розкричався на фольгу

Не підходь!

Не торкайся до мене!

Ти прости і прощай

Ну, кляни! ну,голубонько,

Лєно!

Моя мати…родильниця —б….ь!

Курвий син я…”

А потім обоє,

Як дітвора, риданням зайшлись;

І бивсь

І разом кляли.

А

Остогид я Вам слізьми своїми.

Розказать про Марію ще як?

Стій, читачу,розгублено рими;

Ну, нехай…ну, нехай буде так:* * *. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Циганка

Циганка

Циганка гадала

За ручку брала…”. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

За Марією в темряві

Ну, втішу, іди,

Ну ж, дурненький…”

Тінь зникла в воротях.

Повернулась і тоже туди.

Але там ні душі, лише

Розгойдав мовчазні флюґера

І кавчать, мов розбуджені

Постать зникла в парадніх

І чого не дає він спокою?

Утіка, наче дим від огню,

А волочиться тінню за

Зупинюсь і ніяк не спиню.

Чи новак боязкий, небувалий

Жовторотий, сліпий грудосос,

Чи?..

А може…”

Дрижучи,

Й затягнулась в диму папирос.

Пішла хутко та все озиралась,

Поки зникла у пущі кафе.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Дужа постать така — в

І лампаси такі — в галіфе.

А

Ч.

Бульвар, як могила.

Б’ють часи…і не піють півні,

Лиш собака на зорі

Засвітилось в Марії в вікні.

Встряла смуга в німі тротуари,

У багно, в кізяки на шосе,

Освітила зашкрьобану

Мо… продати хтось душу

Чи пропити?

На розі нікого…

Хто кому там киває привіт?!”

З дужим вітром на чорну

То ліхтарить покинутий світ.

Глупа північ.

Кімната — могила.

Б’ють часи…і не піють півні.

Десь собакою совість

І луна — мов забуті пісні.

Я руки — що крила,

Перестрелені дужим стрільцем,

У руці —просто аркушик білий,

А лице… ніби вапна

Лист від сина… Мій любий, єдиний…”(лист):. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Здрастуй, нене — “свята Маґдалино”!

Я молюсь тобі кожного дня:

Породила єси добре сина,

Як затаскана сука щеня.

Ах, гадюко!

За що ж я страждаю?

Син собакй королеви

І нема мені місця, немає,

Ні спокою моїй голові.

Будь ти проклята!!!

Ні, цього мало,

За позорище —душу твою!!!

Я знайду тебе,— ха-ха-ха —“мамо”!

Бог поможе — уб’ю!!!

Так, уб’ю! і знайду виправдання.

Мою честь м’ні поверне лише

Породила на глум, на страждання,

Так зумій же прийняти “любов”.

Я не бачив тебе і не знаю,

І не хочу!

В темряві знайду,

По одній твоїй славі

В перший раз і в останній прийду”.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Глупа північ.

Кімната — могила.

Б’ють

І не піють півні.

Десь собакою совість завила,

А луна, мов забуті пісні.

І

Є

А, і до

Синок…

Я чекаю — прийдиі не

Ну,

Ну, убий!

Але дай подивитись

І позорище слізьми залить,

Твої болі затиснуть до

Темінь.

А з

Чорні шахти чужого

І тайга… і сніги… і

Син

Ні, то лиш

Сину,

Утікати звідсіль.* *

Впав на душу мітежним

Голубий-голубий будуар.

Так, ніби рукою,

А то мли олив’яний удар.

А

Обертається звично

Десь у космосі сива земля,

Підставляє під соняшну

Та під град і людей, і поля.

Холуїв, королів і

Гонить радість до пишних палат,

Убирає у перли чертоги,

А святині й далекі дороги,

І хатки —в арештанськийхалат.

Д

М вечірні нюанси,

Золотий орнамент

В мавзолеях — валюти,

В храмі — торжище нових культур.

Homo Sapiens — в темних музеях,

Homo Sapiens — в склепах фортець,

На престолі ж, як тінь Галілея,

Зверхлюдина —оракул і жрець.

Жрець вина,грошової системи,

Жрець новихчоловічих ідей:

Запрягти всі плянети в тотеми,

В колісницю культури —людей.

І танцюють світи по указці,

Йде життя, ніби ґлобус, в руці,

І…збігаються раптом, як в казці,

Всі ідеїв жіночі

А” — мальована Мері

У ногах фінансових

В загороднім шантані (як в первім),

В Европейськім,

Продає на

Шум джаз-банди,

Росіянка,

Сильна внучка жагучих татар

Патентована, щира

З невичерпною силою

І

І укрилися пилом.

Не болить і ніщо не пече.

Розкарячився розум

Перед диким розгулом ночей.

Є

Ь.

Десь

Сиві очі немов не горять.

Та дарма, —виручають учені:

В жили морфійі ще

В кволе серце.

На — лиця

Знову сила, бажання, снага.

Й забиває дні жалю та

Голод владний, як демон, в… ногах.

І краса, і привабливість давня.

Оддаля —дев’ятнадцятий рік.

Такі ж очі і гнучкість у стані,

Й довгі тінішовковихповік.

IVВ

Н

Р прекрасний,

Причепивсь інженер молодий:

Чорні усики… стан, як в улана.

Славні очі, як полиск води.

Запальний і ревнивий.

Спочатку лиш смішком обійшлась.

Закохався по вуха всенькі,

Гроші сипле, немовбито князь.

А за ніс, бо

Чорні очі, як полиск води;

Жалко їх, щоб на дим

Чудачок,ти попав не туди.

Десь чека молоденька

Так, чека… А тобі що з

Молоденька і чиста

Ат, не варта подолу твого!

Ну,

Маріє, ік чорту ці фрази,

Всіх

І під греблю весь світ!

Не стрічав я такої ні разу:

Ти розпутнаі дивна, як міт”.

І

Ь з такого запалу.

Та… цікавість смішок обійшла.

Так не раз п’яні очі

В очі других, як краплі

Крізь

Так і вік прожила.

Й любовник в Марії,

Цей останній —найбільший з усіх,

Увесь світ для одної повії,

І не мучать ні совість, ні гріх.

Увесь світ для одної Марії!

Кинув жінкуі спокій ночей;

На ній збіглись святині і мрії,

І занедбана слава та честь.

Тягне валку розпутник з собою,

Розсипається грішми, мов

Всі маєтки пішли за

І в борги невилазні зав’яз.

Діядеми… шовки і

Закрутилась хмільна голова.

Для Марії, за ночі жагучі,

Всі багатствай безумні слова.

Е

Є облудні

Відлітають за грань

Над Парижем казкові ньюанси,

Над Парижемзорядо зорі.

А

А

Ч.

Млосно люстри горіли.

Двоє тіл, як слизький

Під цю оргію стіни

Від любовних прийомів та поз.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ось вже місяць минув, мійкоханий,

Моє щастя!..

А як тебе звать?..

Ну,

Я весь час, ніби

Ну, не треба…”

І далі,і вп’ять.

О ви, губи,очерчені строго!

Хто призначив вас дань цю нести?. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Переплутались спазмами

Мій французик…мій демон…святий!”

Поцілунки потоплені в

І

Як скажу ті

В тобі дійсно, єдиний,

Кров

Стій,

Мері, стривай!

Не сміши, —не француз я, серйозно,

Пашпорт

То я — з знатних людей”.

І дістав їй,і знову ялозить;

Заплелись.

Ніч спинилась, не йде.

Млосно люстри на ню замигтіли.

Двоє тіл, так немов під откос,

У аґонії в хаос скотились,

В хаос рухів, —аж стіни

Від любовних прийомів і поз.

А Марію цікавість:

В поцілунки — уста,а рука,

Кокетуючи, пашпорт

До

А а й ! ! !”

Щось

В руках:. . . . . . . . . . . . . . . . .

То направопортрет  В а с и л ь к а.

Як пантера, а регіт, як

Сину!!! вир!..”

Впали очі —

У безодню…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

В трюмо таму

Хтось на чорнім коні проскакав.

Пролетіли літа, ніби

Чаєнят на болоті в

В новий час я тебе зустрічаю,

Як читаю немудрий Коран.

Ти ідеш, а на

Німієш,

А на плечах — тягар поколінь,

І мотузка прокляття на

Тяжко б’є в білий фарфор колін.

Йдеш на казнь,на судовисько людське,

Ввита святістю древніх

О Маріє!

Як тяжко і

На землі, на позорищі людськім!!.

Моя М А М О,

П Р О Щ А Ют е б е.1927 р.

Київ

0
0
410
Give Award

Багряний Іван

Иван Павлович Багряный (настоящая фамилия Лозовяга, 1907—1963) — украинский прозаик, поэт и публицист, драматург, политический деятель. Автор ст…

Other author posts

Comments
You need to be signed in to write comments

Reading today

Суррогатное псевдоматеринство
Мотивация временем
Уходил поначалу призыв на войну
Ryfma
Ryfma is a social app for writers and readers. Publish books, stories, fanfics, poems and get paid for your work. The friendly and free way for fans to support your work for the price of a coffee
© 2024 Ryfma. All rights reserved 12+