Привіт, привіт, привіт, привіт,
Товаришу і брате!
Та й лауреатові привіт.
Привіт, лауреате!
Бо ти всього лиш “шут-горох”,
Царя нового “скоморох”.
В ганьбу таку тебе
Московський “пряник” і “батіг”.
Та за кривляння те смішне
За хліб “шута-гороха”
Ніхто тебе не розіпне,
Хто ж судить “скомороха”!
Йому і так далась ганьба.
Хто ж судить бідного раба?!
Ти пам’ятай про це завжди.
Велике серце у Біди.
На тому й крапка.
А тепер
Журись за всю Рассєю,
Продовжую про
Діпівську
Одисею”,
Щоб світ увесь узнав про зло.
Ти теж послухай, як було,
Яка в Біди судьба
Галло!
Говорить сам Біда!
І “шірока”, і
Оця “страна родная”,
Та тільки місця ні
Антонові немає.
І “шірока”, і “вєліка”,
Безкраяі бездонна,
А місця — ані
Немає для Антона!
Для нього все нулі-нулі,
Самі шпички, о,
Боже!
Він бігає по всій землі
І вибігти не може.
Бо всюди місце завузьке.
Бо всі ж кордони —“на
Щоб раптом із “родной
Не повтікали всі сини!
Бо ж знав Антон:на сьомий
Давно дядьки співали
Держава дбає не про
В
Цей гимн і кожен хлопець
Напам’ять знав, як
Отченаш”;
Чи він з слов’ян,чи він з татар,
Чи він “куркуль”,чи “пролетар”,
Чи селянин,чи робітник:
Псалом оцей співати звик,
Тягнув в журбі на сьомий
Держава дбає не про
Тому —і місце завузьке.
Тому
Й кордони “на замкє”.
Щоби з широкої
Не повтікали всі
Ой, “шірока” жта й “вєліка”
Оця “шестая міра”!!
Та й мука в ній усім така ж
Згубивсь їй лік і міра.
Її “разсудком нє
Аршіном — нє
Але куди ж і як втікать?!
В які проскочить двері?!
Гай-гай,з комунських
Немає стежок,нема дверей.
І мечеться, немов в
Чи в землю би, о,
Боже!?),
Кружля Антон по всій
І вибігти не може.
Немов звірок,малий
Великого Народу,
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду.
Батьки десь вмерзли в землю там,
У вічній тундрі Комі,
Як вічний пам’ятник
Отим, що в Совнаркомі.
І сестри теж… лиш сніг і лід!
Загинув там усенький рід.
Але не просто згинув
Загинуть так не ново!),
Він опустив “свободи крин”,
Так мовити б, “ п л я н о в о ”.
Бо що таке соціялізм?
Ц е — п л я н ! — сказав Скотінін,
Пробачте,
Лєнін, —і
Синедріон довіз,
Сказати б, “до дитини”:
Він трударям, щасливим вщерть,
Ізплянував життя і смерть.
І ці раби були
Ще в тихім Ромодані,
Синедріонові тому,
Покірні і слухняні:
По плану там жили-були,
По плану дань плотили.
По плану в Комі прибули,
Кістками
Ну, словом, вийшло все як слід:
Загинув планово весь рід.
Все виконав злидарський клан.
Тільки Антон нарушив план.
Бо доля, бач, була не зла
Свій план до нього довела.
IVЗагинув, вимер увесь
В снігах холодних Комі,
Передавав усім
Отим, що в Совнаркомі.
А я вцілів… На те, видать,
Щоби привіт той передать:
Щоб дати звіт про дні лихі,
Як смерть справляла тризну,
Як вимірали
В епоху комунізму,
Щоб всім вождям — привіт, привіт!
А “татові” щоб — “многа
Вцілів Антон, в тім пеклі
Не впав в червону Лету,
І смерть Антона не взяла
Не здійснила декрету;
Він не горить, а ні в
Не хоче загибати!
Благословила так його,
Вмиравши, бідна Мати,
Заповіла, щоб все
І, скільки сили стане,
Щоби проніс її
Крізь горя океани,
Крізь прірви мук,крізь смерти сни,
Через негоду
Щоб серцем все здолати зміг,
І її сльози в нім беріг:
Щоб плач за дітьми і
Доніс до рідної
І там посіяв на
Навколо Ромодану,
Щоб прикрашала та
Вітчизну богом
І той здійснявши заповіт,
Ось я
Біда на
Пройшов Сибір і
Крим і
Із тим благословенням,
Не щез, не згинув в тім краю.
І от —привіт передаю:
Усім вождям
Отцю ж народів” — “многа
Не многа літ життя й хвальби,
А многа літ гниття й ганьби!)VІ де б не був,куди б не біг,
Позбутися Антон не
Отих, що все встають в очах,
Розгублені по всіх світах,
Кричать в ярмисі і в
З глибин дитячої душі.
Не позабудеться
Все
О було, і
Е, і
К.
Мов запорожці-вусачі,
Встають діди
Він прокидається вночі,
Забути їх не в
І все, що збилось, як в коші,
На днідитячої душі.
Не позабудеться
Все
О було, і
Е, і
К.
Як умірали по
Вигнанці з України,
Мов свічі гасли на
Жорстокої чужини,
Конали тихо, як малі,
Попухлі і недужі,
Від дум,відчаюі жалів,
Від голодуі стужі,
В країні Комі,серед скель,
Серед снігів,серед пустель.
Все ждали волі від
І — мерзли, мерзли кожен день.
Покірні кривді, як судьбі,
Старі діди
І діти, що у
Завжди були нейтральні,
Й дятьки могутні, як дуби,
Тепер посохли від журби.
Вмірала юність онучат,
Краса і молодість дівчат,
Вмірало все (щоб знав естет!)
І сестри, й батько, й
І н е п р и х о д и в “ К о м і т е т
Ї х р е п а т р і ю в а т и !
Куди-и!
Де все суціль тюрма
Репатріяторів нема.
Та й не на те у тундрі
Їх перла власть
Та й залишала: при “житті”,
Але без хат,без пашпортів,
Без хлібаі без права!
Ні, не для того
Сюди сталінські “орли”.
VIГей, мерли люди в Комі тій,
Не хочучи вмірати,
І не приходив
Їх репатріювати,
Ні той вертій, ні ком-естет,
Ні весь той комі-комітет.
Не рятував цих громадян,
Не повертав у Ромодан
В Вітчизну пісні (й боротьби!),
Або й на “родіну” хочби.
Авже ж!
Забули їх усі,
Цих “переміщених осіб”.
Лише манили
Назад до рідної землі
Махали крильми з
За сивою габою,
Гукали, кликали
Летіли за
Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких
Це ж ці слова такі
І є скорочено —
Пі”)!
І полетіли б з рештки
Та й обернулись в плями,
Так у
Пі немає
Летіти з журавлями.
Та й все одно б — і в
Їм
У відтяло б шлях.
Ні, не приходив
Їх репатріювати
Ні генерал,ані
Ні всі ті лавреати,
Ні
П з
У,
Ні всемогутнє
У
Ніхто з апостолів
Не рятував оцих людей
Оцих, геть збутих в смерти сон,
Оцих таких “дисплейс-персон”.
IIІ взяв Антон у серце
Та й геть поніс з собою,
Побіг крізь ніч,побіг крізь
За
За мрією малий
І всіх поніс крізь бурю й сніг.
Ганяв Антон по всіх стежках,
І так поза стежками,
По диких нетрах і ярах,
По бур’янах,по пустирах,
Летів чагарниками
Наосліп,всторчі навмання,
Як бідне дике вовченя.
Боявся смерти між пустель,
Але й жахавсь людських осель,
Бо понад все боявсь людей,
А надто —слуг “нових ідей”.
Минав їх здалеку, як міг,
І біг пустелями,і біг.
Немов звірок,малий
Великого
Лишився він, як той листок,
Один з усього роду;
За хату мав терновий кущ,
За постіль — купу
І їв жабок в глухмані пущ,
Щоб з голоду не вмерти.
І божим щастям була мить,
Коли він міг їх ізварить.
Так біг крізь голоді сліз туман,
Та все тримав на Ромодан,
На
Де народивсьі жив колись.
Та тільки ж як його знайти?!
В який до нього бік іти?!
Порозбігались напрямки,
Позаростали всі стежки,
Хоча по правді (чи на зло)
Для нього їх і не було.
Летів наосліп, навмання,
Як бідне дике вовченя,
Блудив у пущах —у лісах,
Збивавсь з путів гірських пасах,
Минав людей,жахавсь осель,
Біг дикий і обдертий,
І їв жабок серед пустель,
Щоб з голоду не вмерти,
Але стремів усе вперед,
Усе вперед,усе
Немов би Матінка вела
Незримаперед ним ішла.
Так перебіг Антон ліси,
Поперебродив ріки,
Пройшов пустелій гір паси,
Та й стрів міста великі.
І тут людської
Уже не зміг він обійти.
У цім “обіцянім раю”,
Як вигнанець із нього,
Дістав він порцію
Життя його “нового”.
Без прав, без “виду” на буття,
Зацькований до краю,
Хлиснув “веселого
Цей вигнанець із “раю”.
Було його по хідниках,
По бруках і по брамах,
Було його й на нужниках,
По всіх помийних ямах,
Було його в пилу
Маленьких і центральних,
І часто сон його
В кльозетах
Немов звірок,малий
Великого Народу,
Котився він, як той листок,
Один з усього
Без злочину і без
По смітниках “родной страни”.
Без прав,без “виду на життя”,
Без милосердя й без пуття.
І як він жив і вижив от,
Ніхто того не знає,
Бо не давала і
Йому “страна родная”.
Було його і по мостах,
Було й попід мостами,
Було його й по поїздах.
Було й під поїздами,
В притонах,в тюрмах,в норах,
Де “розцвітав соціялізм”,
Чи топак де “врагам на страх”,
Під спів тії
Цвіли по диких
І яблоні, і груші”,
Серед покидьків (не
Цих “історичнійших” часів,
Серед повій, серед
І серед зграй бездомних псів.
Немов звірок,малий
Великого Народу,
Котився він, як той листок,
Один з усього
Без злочину і без
По смітниках “родной страни”.
Й не міг збагнути до пуття,
Чому і чого
Не мав він права на
В країні цього ладу,
У цім такім “новім” краю
В комуністичному раю.
Пройшов вогонь і
Крим” і
Рим”,
В Уфі й поза Уфою,
Всього попробував з
З якимось
Мустафою”,
Набачився, як знову
Раби в страшних колонах,
Як розкуркулених
В етапних ешелонах,
Як гнали товпища на схід,
Усе на схід,в якийсь
Набачився всього з лиця,
І сліз, і горя без кінця.
І серед “вільних” і
Навчився він пісень нових.
Про Колиму й про
Співав він з
Мустафою”,
Але й пісні про
Родились під Уфою.
Стихійно ті пісні
Як десь невольників везли.
Таких пісень ніколи, брат,
Не заспіває лавреат!
Ані прославлений сурмач
Отой “герой”, отой Кумач!
Ані Джамбул, ні той Бажан!..
Пісні про тихий
Ой,
Ромодан мій,
Ромодан,
Чи бачив чудасію?!
Пруть Полтаву в
Через усю Росію!..
Ой,
Ромодан мій,
Ромодан,
І де ж тебе шукати?!
Та паняймо в Магадан
Будемо питати……………………….
Про Ромодан і Магадан
Такі пісні епохи!
Та тільки ж той, хто їх складав,
Не угадав от трохи,
Бо Ромодан не завезли,
Його на інше прирекли.
Лиш поки це Антон уздрів,
Багато він пройшов шляхів.
Багато він спізнав всього.
Багато мучило
Та де б не був,куди б не
Крізь розпач і гонитву,
Він сльози Матері беріг,
Як скарбі як молитву.
Він ніс любови бризки
Пекучі і солоні,
І мови звук,і на
Тепло Її
Туди, туди, за царство мряк,
За царство зла і мук моря,
В країну юности і мрій,
Що без надійвсе снилась Їй.
Туди —до дідівських могил,
Туди —з останніх решток сил!..
І, мов звірок,малий
Великого Народу,
Він з решток сил таки
В свій край —в колиску роду.
Із вантажем любови й
В той край, що дітям Богом дан,
В той радісний далебі,
У
Ромодан,
Моввеселкана небі!
