Навперестріч ішла ти, доле,аби здійснитися життям;та розминулись — і по колуі досі ходим — дні ж
А з поля літ ізнов водоюсніги стікають у ярки;ліщини кущ, що був тобою,сахався теплої руки.
Лише торкавсь — ти завмирала,а відступавсь — хиталась ти,коли ж ішов — слідком ступалапо колу болю й самоти.
То несподівано вербоюпо обрію життя ішла,і, заворожений тобою,вдивлявся — пляма чи імла?
А щоб мій здогад був напевним,розтанувши, зникала геть;а я ставав провалом темним:— Проходь крізь мене, йди вперед!
Ти — деревом, що серцевинуназовні вивернуло, глянь,втягла гілля усередину:ні шелестінь, ні
Лиш чути запах деревини,що сповивав, хмелив мене…— Домівко, доле, домовино,хто ж твоє коло розімкне?***
