Лю
То не сонце затріпало
І упало в пісок
Гей, і правду сказати несила мі,
А
А ти…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричали
На зорі проскакали ми.
На підмо…на підмо…на підмогу йти!
Коню мій, коню!
Стреми!..
На зорі десь кричали,
І
О, гей, мовчіть!
Там десь сонце, проколоте піками,
Умирає на синім мечі.
Ой, не сонце ж то! — серце птицею!
І не крик то — чаїне
Коню мій, — капотить крівавицею,
Капотить на холодні
То вона — під’яремна, розп’ята
То любов,
Моя перша
Гей, мовчіть там, кого не прип’ято!
Друзі, агов!!
Попереду відтяті артерії,
А позаду:липка імла.
Мої друзі, і дикі прерії,
Й синій піт з неживого
Є безумні і є заплакані,
Але то не за свій живіт,
Нам рвучко страшною
Перекинути б навзнак світ.
Перекинути світ облудливий,
Розірвати оброть
Ми законні створіння, люди ми!
Хоч не люди у нас батьки.
Ми безумні на грізній виставі;
Без запросин прийшли на
Проти в с і х — тільки серце розхристане,
Проти криці — всього лиш юнь.
Є прохмурі і є
Але то не за свій живіт.
І в атаку!..
В атаку!..
Перекинути навзнак світ.
Поламати мечі
Не для слави, не ради
І поставить над цею в ’я з н и ц е
Малиновий, кривавий стяг.
В свою кров його фарбить будемо.
З своїх серць сплетемо
У атаку!!
В атаку!!
Люди ми.
Хоч не люди у нас батьки.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Присягали на тінь Ревашельову,
Так.
Несіть, донесуть до
Під старою брудною
На любов і на смерть серця.
Поклянлись на мозоль порепаний,
Поклялись — так рушайте в путь.
Щоб юність на колір
Без вагання за нюх обернуть.
Щоб планета — єдина
І єдиний закон — любов!..
Осб оце в нас мета одна тільки,
Ось для цього юнацька кров.
Через душі, крізь темінь
Нумо, раз!
Непокірний
То струмить її кров по лезові,
То сльозина в куточку вій…. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
На зорі прокричаи когути.
На зорі проскакали ми.
На
На
На підмогу йти!
Коню, стреми!..
У шпиталі, обмотана марлею,
На тобі — не твоя
Десь далеко-далеко
І так близько —розбита брова.
І здавались чужими тепер ми,
Ні привіту,ні сліз,ні
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.
Вчора ще,до лафету прикована,
Доливаючи кров’ю шолом,
За останній, за бій
Тріпотіла безбровим чолом.
Тріпотіла… Просила і
Обіцяла л ю б о в і п р и в і
Будьте с м і л и м и!
Будьте в е л и к и м и!
У п е р е д!!
А н а з а д — і повік!..”. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пелюстками опали
Довгі вії до серця не в лад.
Десь горять бриґантини
Нам повік не дістатись назад.
Не
Хороша!
Омріяна!
П е р е м о г а!!
Ти чуєш це,
Лю?!
Я люблю тебе, димом овіяну,
І шість ран на тобі люблю.
Караваном грімливим,
Вирушати нам в край
А над ким та й над ким же то
Воронння припада й шумить?
То була не любов — прелюдія.
Ось тепер ми дійшли до мети!..
Гей, ніколи Твоїм я не буду,
Як не будеш моєю і Ти.
І чужі, і далекі тепера
Ні привіту, ні сліз, ні думок.
Там, де очі ясніли озерами,
Там, де брови були, як шнурок.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Поєдналось з старим
Ну, а що я собі
Я люблю тебе юну,
І шість ран на тобі люблю.
Пам’ятаю: просила, кликала,
Обіцяла любов і
Ось того я жадання не
Перекинути навзнак світ.
Дикий вихор… Корогви і
Чорний стяг… А за ним
Та червоний не зрадим ніколи
Навіть в цей семикутний бій.
Коливається світ у
Поспішає умерти
Хтось у рани свої ж
Ятаган наставляє
Хто сказав: переможено?
Хто-бо то?!
Хто початок прийняв за кінець?!
Не одну перемогу
Роздушило оте… крив’яне.
Хто тут свій і хто ворог і де іти,
Чи по зорях, а чи по шликах?..
Ех,
Вандея,
Вандея,
Вандея
У рудих, у брудних сіряках!
Закрутилась баґнетом
Бачу, й досі вони
Твої діти без ліку
І зґвалтована тричі земля.
Закрутилась в пожежі без пам’яти,
Розгубилась і що… і
А чи справді на молоха з нами йти,
А чи нас на рожно посадить.
Та й недаром віками крутила нас.
Закрутили в останню мить:
Гей, насунула міць неосилена,
У рейтузах на нас стремить.
То не гунни, не скити, не половці,
То новий “золотий
На твоїх на полях, на
Напосіли ворони
Твої діти живими обскубані,
А батьки позбулися
Ех,
Вандея,
Вандея ти
Під чужим і гербом, і мечем.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Дикий вихор.
Корогви і
Чорний стяг, а за ним
Та червоний не зрадим ніколи ми,
Навіть в цей семикутний бій.
IVІ пройшли, пронесли не
І встромили на чорнім шпилі.
Не один на коліна оволений,
Не один припадав до
Ми підем… Ми підем… Тільки де іти?
І кого за любов
Е-ех…
Вандея” ти
Сама сміла і буйна земля.
VСкільки нас у цьому
Полоскалось в крові і в
Одиниці дійшли до майбутнього
Тисячі не вернулись назад.
Бо була в них мета одна
І єдиний кінечний шлях:
Щоб планета всім — рідна матінка,
Щоб любов — на твоїх
Ось за це, за любов
Свою юнь — злотопіняву юнь
Без вагання на колір креповий,
На кісткиобернули за ню.
Не було, не було
Хто насподі —не буде
Одиниці дійшли до майбутнього,
Тисячі не вернулись
Хай і д е!..
Вона знає, де іти.
Хай не ронить сльозу з
Ех,
Вандея
Під чужимі гербом,і мечем.1928
