Ольжич Олег – Незнаному воякові (уривок з редакції 1940
Багато нам вогників кволих
На всяких трясовинах квітло.
У мряку сьогодні й
Прожектором кинуто світло.
Ви вийшли, незнані, із темряви
Позничити шлях перемоги.
І знав вас поштовий брудний
І сірі обніжки дороги.
Це ви написали на брукові
Трьох літер багряну рекляму.
Не роки життєвою мірою —
Для того, хто дивиться прямо.
Лягла постанова на спокій
І буря за погляди тихі.
Йдете неухильно, йдете до кінця,
І вибух голосить ваш прихід.
О, втіхо, що серце виповнюєш
По сумнівах і по ваганні!
Дорога, рогачка, березовий гай,
Як брила, як камінь на грані.— Свідомі присяги?
Свідомі шляхів?
І як небезпечні шляхи ці?
На стяг жовто-синій і зброю
І пальці холонуть на цівці.
Тепер вже тобі не відняти
Твоєї єдиної пихи.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
Чекає спокуса тебе не
І, повні зрадливої знади,
Прозорі озера науки, вина,
Поезії цінні каскади.
Та де той п’янкіший знайдеш
І плеса синіші
Як ставити ногу недбало на
Блакитної чаші безодні!
Захочеш — і будеш.
В людині, затям,
Лежить невідгадана сила.
Зрослась небезпека з одважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
І легко тобі, хоч і дивишся ниць,
Аби не спіткнутись ні разу,
І нести солодкий тягар
І гостру петарду наказу.
Навчишся надать блискавичность
І рішенням важкість каміння.
Піти чи послати і стать
З своїм неблаганним сумлінням.
Холодна очей твоїх синя вода,
Що бачать гостріше і далі.
І навіть любов твоя буде
Як бронза, рубін і емалі.
Вона не зверне тебе в соняшний сад,
Де смокви і ґрона
Ні кроку зі шляху, ні думки назад,
Ні хвилі даремне на місці.
Далеко в безодні ланцюг поколінь,
Лик часу сіріє і гине.
Тобі бо самому найвищих
Дано осягнути вершини.
На страх і за кару — суди польові,
І землю поглинула тиша.
Щоб відповідь ваша — атаки нові
Ударила тим голосніша.
Вона покотилась луною до гір,
Ясніше займаються ранки:
Команда відкрила поновний побір
Всі брами нарозтіж до бранки.
І йдуть по шляхах звідусіль, як один,
Одною густою юрбою:
Меткий робітник і важкий селянин,
По зброю і просто до бою.
Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння.
Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кров’ю і волею сціпить в
Безвладний пісок міліонів.
Був час над усе легковажних гадок
Імпреза і знову імпреза
Коли заблищав по ріллі
Безжалісним холодом леза.
Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра — наукової бздури,
Огрядно — тупих
І всіх ювілятів культури!
Ці стріли безумні ударом
По рабському виді твоєму,
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.
Хвала ж Тобі,
Ти, що в рішаючий
Все маєш духовного
На стіл побойовища кинути
Тверезо, без жалю, як карту.
О, вір, у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.
І так тебе хміль наливає
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.
О,
Націє, дужа і вічна, як Бог,
Не це покоління холопів,
Хто злото знеславить твоїх
При Корсуні і Конотопі?
О,
Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні
У дні незабуті Базару.
Товаришу, ти, чиє тіло
Рішуча рука як штилета.
Тремтять молоді і здорові
І зводяться крила до лету.
І ми будем гідні не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий
Із плоті розкутого духа.
О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса
Гремить крізь простори і душі.
І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа,
Страшне покоління титанів.
Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.
О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовності
Твойого шаленого штурму.
Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.
Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала-бо
Такого безкрайого вітру.
Він віє, шалений, над стернями
Диханням незламної
Від дальних пікетів, вартових
Імперії Двох Суходолів.
Він віє диханням солоним, як кров,
Тугих океанових надрів,
Що їх Севастопіль на все
Кільватерним ладом ескадри.
Над хижим простором Верхів’я — Памір,
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір
Ясніє Залізна
Вежі” 1940 р.
