Гортаючи альбом Джакомо Манцу)1.
Так, ніби слово вимовилось щойноі в звуки «світ» утіливсь раптом зміст,а сонячне узгодилось із чорним,мов шлях натрапив, — розступився
Бо не згадалась, викликалась болемвся лінія життєво-родова,і вибухав ізнов погаслий голос,і кров переливалась круговааж до синів від Єви та Адама —суцільні то народження, то
Чого ж сумуєш, я безрідний камінь,що виповнився досвідом ущерть?
Чи, може, щось забув ти у Едемі,чи що — назавше вийшов Гільгамешіз твого тіла?
А століття темняне висвітили полум’я пожеж?
Але ж ти прагнеш новизни постійноі бути одночасно усіма,уподобав весняні дні й осінні,і тобі люба холодом зима?
І поділив безсмертя на хвилини,на метри — простір, а себе — на всіх,але ж забув потреби та причини,бо й радість обернулася на сміх.
І словом «світ» відгородив від себеприжилене, прикровлене, своє ж.
Ти для якої це чинив потреби?
Забув давно… Забув?
Згадав?..
Авжеж…2.
Дивлюся широко — вікно,а рами, як
Давно знімається кіно:день, півень
Що можна вигадать, додатидо цього світу голосного?
Хіба що камінь
О, якби був я замість Бога!
Печалі б навіть не відняв,ані жури, ні скніння.
Лише б усі копальні днявщерть виповнив ясінням.
Ще б висвітив речовинуважку, глушку, підвладну ночі,що усяка у глибинуєства і закриває
Що того часу?
Дрібка?
Вік?
А скільки ж сутіні нічної?
Та не зібрать в душі засіквсієї світлості
І щось зосталося на дні,намулом від імли осіло.
Тінь нахолола на вікні,та зроговіло тіло.
Ніч щось суттєве додала.
Я звівсь розгледіти відбиток —та каменем у дзеркалавлетів… і скло розбите,чув, дзеленькоче слідкома,а я лечу крізь
Земля глуха, блакить німа,а в грудях моїх — камінь.3.
Ой, який ти щедрий, світе!
Заживу і трав, і квітів, супокою заживу,долю виправлю
Всі надії покладаюна широку браму «раю»,хто дорогу перетнеі не пустить в сон мене?
Грішний я — то й світ гріховний,волю ж бо сповняв верховну:пухнув з голоду, конав,яму сам собі копав,де що бачив, те і брав.
Виживав чи відмирав?
Попаски ходив по полюі згинав хребет та долю.
Був язик мій, як гольник,з вуст йшло ойкання — не
Не злічити всіх «гріхів», —синім полум’ям горів,призвичаювавсь до
Ой, минувшино далека!
Чим спокутувать мені це життя по кривизні?
Що не крок був — шлях з обриву,що не лінія, то криво,що не слово, то верзня!
Доля гнулася
Перекошене обличчя, криво вигнуті
Тіло ручий карбівничийвигинав і не питав.
Ось стою.
А «рай» навпроти.
Квіти.
Сонечко.
Трава.
Не протовплюсь крізь ворота:гнута плоть, душа крива.4.
В святковій зримості квітневійпрозоряться людо-дерева,ще не обтяжені нічим —легкий зеленкуватий
Так, ніби й диб з них не робили,ані колод, ані
Снується погляд любо, мило,й не видно страчених
Прозора кров суцільним струмомпереганяє міць земну,а в лійку крони небо з шумомперетікає —
Туди й назад… Але й угоруструмує джерело прозоре,мов хоче небу показать,яка життєва
Блакить безмежна все руйнує,бо витримать спроможен хтопрозору кров, безсмертний струмінь? —то й з бруньки ріжеться листок,а з тебе — зойк… Бо від колискиаж до хреста чи до трунистоять дерева близько-близько,неначе сам із глибинити сік хмільний женеш для
О швидше ж віття відчахни,що гостро виростає з ребер.5.
У поторках хвиль, у цоркані круглої рінівчувалась надмірна ласкавість творця.
В легені вхлинало повітря вечірнє,щоб вибухнуть вигуком з горла співця:— Хвала за любов!
За прихилля травневе!
За зриму теперішність долі і море життя!
Яка несумірність прожитого дневі:упала вода, але піднялись
В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,і променем зору проймалось минуще єство,в якому гніздилося світло, мов птиця,співало від крил мого тіла
Від доторків темряви страх, наче звук, розростався,і звужував горло, і звуки гасив,провалювавсь слух у глухе позачасся,де глину творець смолянисту місив.
Яку цеї ночі він зліпить потвору?
І йменням яким він її нарече?
Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,і чорна гора налягла на
Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,тим дужчає тиск формотворчих
Стискаються губи: — Тихіше,
Та струменем пирскає з горла вогонь:то світло, ущільнене в слово спасенне,зламавши всі стрими, зривалось на крик.
Бо йшов неухильно і прямо на меневідлитий з смоли мій відбиток —
На ньому ще знати сліди білих пучок,з рознятого рота точилась хула;він руки простер, зажадавши сполучень, —від п’ят аж до тім’я пристала смола.
І рот залило, і занурився зір у незрячість,і подих забило… і рухи
Я потиски чув двох долоней гарячих,відчув повноту, якої в мені не було.***
