Час хутра минув, проступаюча зеленьна повсті густішає, ширша щодня,крильми одкидав перелітний метелик,немов свою тінь на землі обганяв.
Під вигином неба душа прямостійнанавшпиньки стає, аби хмари сягнуть,і вітру степлілого хвиля олійналягає на плечі, щоб постать зігнуть.
На новому колі, на тім узворотіне можу збагнути нічого про час:це грудочка цукру чи солі у роті,що танула в роті і твердла не раз?
Чи це кропива, що крізь листя потрухле,пронозячи вінчик, росте, щоб зів’ять,чи крила квітчасті, щоб тінь свою рухать,і радістю плоть весняну обганять?
Чи, може, у вибалку сніг поминальний,що кров’ю спливає і землю чорнить,щоб радість зимову завершить печаллю,бо будиться спомин і серце щемить?
Літа перебулі дорівнюють миті,задивлений погляд у стале земне,і голос зозулі, немов перемитий,гукає з узлісся ізнову мене.— Ой! — звук відокремивсь, скотивсь в позачасся,душа відхилилась чи плоть відлягла,і, ніби у розщіп, промінчик незгаслийтравинкою входить у зморшку
Зелений, земний, ясний, воскресальний,в губах забриніло зелене пірце.
А час — неплямований аркуш дзеркальний,з якого зникає поблідле лице.***
