Крізь вершечки дерев проступає щомиті чіткіше дорога,і співають багряно присипані листям півні.
Що ж ти вичитать встиг із листка вогняного,коли він п’ятипало світився тобі у вікні?
Та чи ж лінія серця бува за життєву коротша?
Шестимісячний строк — це багато чи мало для нас?
Тихо стовбур схитнувсь — червониться пороша,продувається клен, продувається час.
І навіщо труди проростальні, навіщо і мукирозривати бруньки і для листу визбирувать сік?
Якщо небо дихне гіркотою розлуки,відречеться земля і червоний обірве потік.
Чорне дерево грудня, чом же ти вік не зелене?
Чую, чую у кров інший колір
На долоні дивлюся свої, як на листя черлене,і нічого не можу дізнатись про час.
Мабуть, знають півні… бо читають, як ноти,і пітьму, і світанки, і сьогоднішній день.
Слухай, слухай: крізь шар чорноти й позолотипроростає пагілля кленових пісень.***
