Під Київ старий незглибимая
Прийшла непомітно степами
І тисячі в воду запалених
Поділ перекинув стовпами.
І знизу безодня й безодня
Із синього холоду
Жене над водою вогні в
І жаб’ячим криком скрегоче.
Стихія небесна, стихія
Злилися в гармонію
Та місця між ними мені вже
Так само, як в людському
Шукаю вночі я, шукаю і
У місті великому серця,
Але обіймаю над кручею пень,
Коли дві безодні зіллється;
Мов дурень тоді я радію в
І очі на схід повертаю:
Чи в сонце не впали, як тіні слабі,
Холодні безодні без
Дівчата зичливі чи навіть відьми,
Благаю хоч крихітку — серця,
Аби не зустріти на сході пітьми,
Коли дві безодні зіллється;
Аби моє змучене горем
Взяло собі землю, і небо,
І зорі, й вогні, і жабине
Із рік та озерного степу!..
