Під Київ старий

Під Київ старий незглибимая

Прийшла непомітно степами

І тисячі в воду запалених

Поділ перекинув стовпами.

І знизу безодня й безодня

Із синього холоду

Жене над водою вогні в

І жаб’ячим криком скрегоче.

Стихія небесна, стихія

Злилися в гармонію

Та місця між ними мені вже

Так само, як в людському

Шукаю вночі я, шукаю і

У місті великому серця,

Але обіймаю над кручею пень,

Коли дві безодні зіллється;

Мов дурень тоді я радію в

І очі на схід повертаю:

Чи в сонце не впали, як тіні слабі,

Холодні безодні без

Дівчата зичливі чи навіть відьми,

Благаю хоч крихітку — серця,

Аби не зустріти на сході пітьми,

Коли дві безодні зіллється;

Аби моє змучене горем

Взяло собі землю, і небо,

І зорі, й вогні, і жабине

Із рік та озерного степу!..