І знов з’єднались в одну оману,
О дивне танго, — і сум, і пристрасть;
Пливу на хвилях твого туману,
Згубила керму, спалила пристань.
І б’ється серце, і гнеться
В твоїм повільнім і п’янім вирі;
Блакитне сонце мені світило,
А буде чорне, а може й сіре!
Чекає прірва на кожнім схилі,
Та сум і пристрасть манять, мов п’яну,
Пливти все далі, віддавшись хвилі,
Зрадливе танґо, — твого туману.
Та потім вранці, під перший промінь,
Мені не пристрасть туманна сниться
Зоріє ясно в чаду і втомі,
О світла ніжність, твоя криниця.