Розквітнув мак на табірній землі.
В людей, котрі до жартів неохочі,
Розгладжувались зморшки на
І веселішали суворі очі.
Цим квітам не судився шир полів
І через те вони такі не пишні.
Є кілька справжніх макових голів,
А інші
Ледь-ледь до вишні.
Коли ж я цей врожай збирати
Вклоняюся тобі, життєва сило!),
Від маківок знедолених
По два зернятка
А таки ж вродило!
І я подумав: для людських
Земля приготувала долі гірші
Якби ж то я залишити
У пам’яті людській хоч зо два вірші.
