Коли сідаєш в лайнер, щоб
Покинуть рідну землю,
В тобі скипають всі струмки і ріки,
Кров пращурів голосить у воді.
Ти добре знаєш, що тобі не
Без цих дубів та без оцих беріз
Як без волошки, котра серед
Вродилася із материнських сліз.
І хоч старий уже — себе
Дитиною у матері в ногах.
І відвернувшись до вікна, заплачеш:
Дух неньки тут
На рідних берегах.
Засліпить очі спалах метеора,
Земля порине в предковічну тьму.
І там, де кров’ю ти стікав учора,
Помітиш новозведену тюрму.
Нащадки, що окопними
Тобі ввижалися серед полів,
Вже прижилися в ній
Ні Бога в серці,
Ані власних слів.
Іще в тобі щось буде опиратись:
Чужа земля і вабить, і ляка.
Мов у бісівськім дріботінні ратиць,
Вібрує пружне тіло літака.
Внизу лишаються луги і хмари.
Дніпро уже — немов малий ручай.
Затужиш, в грудях чуючи удари:— Прощай,
Вкраїно-матінко,
Прощай.
