Небо, страждаючи, зорі народить,
Муками струсів наповниться Вічність.
Мудре страждання
Наших незрілих думок пересічність.
Райдуга, мов терези всесвітні,
На тарілках неземної
Білі сади розгойдавши у квітні,
Виважить наші гріхи і скорботи.
Краплі світанків заграють у листі,
В хмарах відчиняться брами сині.
Будемо світлі, будемо чисті
Ніби народжені тільки нині.
Там, поза хмарами, кров’ю
Небо пливе— мов задумлива мати.
Кров невмируща вливається в трави,
Щоб відродитись і знову страждати.
Мудре
Нічого, крім тебе,
Не освячу степовою росою.
Світлу красу добуваючи з себе,
Ти невситимість гамуєш красою.
Може, колись розпізнає
Правду на дні філософської чаші:
Всесвіт — це
Одвічна
Та, що народжує радощі наші.1966
